Полишаючи осторонь політичний аспект проблеми, пов'язаний із тим, що глибоко совєтизоване українське населення та його не менш совєтизовані керівні еліти мають витягнути самі себе за чуприну з болота совєтизму, звернімо увагу на антропологічний аспект, пов'язаний з усебічною суспільною анемією та відсутністю будь-якого консенсусу щодо тієї «норми», до якої начебто слід повертатися. Маючи діаметрально протилежні уявлення про «нормальність» практично в усіх ділянках суспільного розвитку, українське населення перебуває фактично в стані «холодної громадянської війни», яка не стає «гарячою» лише тому, що населення надто втомлене, відчужене і «лоботомізоване». (Хвалена українська «стабільність» є під цим оглядом лише зворотним боком не менш уславленої української стагнації.) Люди справді живуть у міфічних світах «культурної та історичної амнезії» (за влучним спостереженням Кетрін Ваннер) і реагують на будь-яке проникнення у ці їхні світи «розгублено й апатично».
Яскравий приклад такої реакції навів нещодавно («День», 14.11.1998) професор Джеймс Мейс, один із найвизначніших дослідників голодомору 1932-33 років в Україні, вражений тим, що цю трагічну для всієї нації подію не лише не вшановують належним чином, а й майже не згадують, мовби її й не було - хоча доба комуністичного замовчування начебто вже давно закінчилася:
Враження таке, що паніть безсумнівні висновки, докази серйозних учених… цікавлять тільки тих, кому нічого доводити й так не треба. Інститут історії, літератури, філософії, Конгрес української інтелігенції, товариство «Україна», Рух, Спілка письменників, жіночі організації, «Меморіал», Асоціація незалежних дослідників голодомору-геноциду і т.д. проводять різноманітні заходи, мітинги, конференції, прес-конференції, презентації, а коло учасників, за невеликим зміщенням, практично одне й те ж. Мало молодих зацікавлених очей, мало свіжих парадоксальних ідей, броунівський рух відбувається в середовищі політиків, культурних діячів і науковців і не перетікає в загальнонаціональний контекст… Ті, хто не хоче вірити, що це було, просто не вірять, їх жодні факти, жодні документи не зможуть переконати.
Джеймс Мейс говорить, по суті, про те саме, що й Кетрін Ваннер, - відторгнення травмованою психікою будь-яких підозрілих, потенційно болісних спогадів - «непідступних і невигойних картин минулого», однаково дискомфортних і для «зґвалтованих», і для «ґвалтівників». Власне, тут криється причина масової «культурної та історичної амнезії», а заразом і відсутності «попадиартійних суспільних критеріїв, що дали б змогу об'єктивно оцінити і, відповідно, прийняти або відкинути ту чи ту інтерпретацію минулого».
Тут, між іншим, криється й причина того парадоксального явища, що Чорнобиль виявився для українців значно переконливішим символом «експлуататорського характеру совєтської системи та віктимізації України совєтськнм режимом», а відтак і значно ефективнішим засобом мобілізації населення на здобуття незалежності, ніж геноцид-голодомор чи будь-яка інша історична подія. Бо чорнобильська катастрофа - це було те, що «вони» (Москва) зробили «нам» (усім жителям України). Тимчасом як голодомор зачепив лише декого з «нас» (сільських українців), решта (міські українці та практично всі росіяни) втішалися відносним добробутом, великою мірою - за рахунок закріпачення і нещадного визиску й винищення україномовного колгоспного бидла. Питання активної та, особливо, пасивної колаборації багатьох (коли не більшості) з «нас» із «ними» робить новітню українську історію радше роз'єднавчим, ніж об'єднавчим чинником для українського суспільства. Ніде поза межами «малосоветизованої» Західної України новочасна історія не могла відіграти істотної ролі в мобілізації населення на здобуття незалежності. Значно ефективнішою була мобілізаційна роль стародавньої історії - від Київської Русі, що її однаково вважають своєю спадщиною і росіяни, й українці, до козаччини, в якій традиційно, протягом століть, акцептувався «об'єднавчий», «православно-слов'янський» (антипольський і антитатарський, але не антиросійський) характер. Хоч вирішальну роль, безумовно, відіграли не романтичні візії «славного минулого», а цілком прагматична візія щасливого майбутнього в економічно розвиненій незалежній державі.
За сім років української незалежності ця візія, однак, помітно поблякла. Новий суспільний лад, як пише Кетрін Ваннер, виявився багато в чому «значно жорстокішим і непередбачуванішим від старого». Сподівання жителів України на краще життя в незалежній державі не справдилися, «тягар мрій» обернувся для слабкої держави непосильною ношею. Попри певні здобутки й позитивні зміни, що їх авторка сумлінно відзначає в кожній із досліджених нею ділянок, «хистка українська держава, занурена в економічний хаос, обтяжена не подоланою досі спадщиною русифікації, совєтизації та різкої регіоналізації й позбавлена об'єднавчих культурних чинників, як-от спільна мова чи релігія», не досягла поки що помітних успіхів у формуванні «колективної ідентичності, яка об'єднала б її розрізнене, вкрай розчароване та збайдужіле населення». Визначальними рисами цієї недодержави й недонації стала тотальна еклектика довколишнього життя й підставова амбівалентність поглядів і поведінки абсолютної більшості громадян.