Ця маса не ототожнює себе ні з Росією, ні з Україною - оскільки взагалі не мислить у таких категоріях, великою мірою живучи ще у міфологічному, а не історичному часі й просторі. Самоідентифікація неможлива без певної інтелектуальної рефлексії, до якої ця маса принципово нездатна через свою історичну недорозвиненість. На рівні ксенофобських інстинктів наші «тутешні», проте, цілком «по-націоналістичному» можуть недолюблювати справжніх росіян («кацапів»), як і справжніх українців («бандер», «націоналістів», «щирих патріотів»). Цих останніх вони, як правило, недолюблюють навіть більше - саме тому, що ті, будучи теж «тутешніми», поводяться мов «нетутешні» - «по-грамотному» балакають, книжки читають, за Україну розпинаються, словом - «випендрюються». На тлі загальноприйнятої (й усіляко підтримуваної за совєтських часів) національної індиферентності, інтелектуальної нечутливості та емоційної ворожості до будь-яких виявів національного (не плутати з офіційно насаджуваним совєтським) усяке відхилення від цієї «норми» й обстоювання своїх мовно-культурних та інших прав сприймалось як патологія - така собі «національна занепокоєність» («национальная озабоченность» - у термінах сьогоднішніх українофобських публіцистів).
Як наслідок, ні в XIX, ні в XX столітті в Україні не відбулося характерного для більшості європейських етносів перетворення «селян у націю», навпаки - було створено найприятливіші умови для того, щоб мільйони «тутешніх» твердо перейняли від колонізаторів їхню ненависть і погорду до всього українського - передосім до мови як головного вияву й символу української ідентичності. Звідси, власне, постійні нарікання українців на те, що навіть сьогодні в начебто незалежній українській державі, в її столиці, де живе майже 80% «тутешніх», «державної» мови практично не чути, а намагання нею користуватись публічно нерідко наражається на роздратовану відповідь: «Мы этого коровьего языка не понимаем», - чи простіше: «Да говори ты на человеческом языке!…»
По суті, самі українці ґенерують тепер ту ненависть, якою зарядили їх колонізатори, і самі дбають про належне підживлення стереотипів, які їм залишила у спадщину колоніальна влада. Один із найбільших здобутків колоніальної адміністрації в Україні - перещеплення східноукраїнському населенню своєї власної зоологічної ненависті до західних українців як найбільш стійких у своїй українській ідентичності і несприйнятливих до прищеплюваного їм негативного автостереотипу. Сьогодні у східних українців, здається, немає більшого ворога, ніж «западенці», галичани, «бандерівці», що хочуть, мовляв, підбити під свою владу всю Україну і панувати.
По суті, маємо класичний приклад проектування колонізаторами власної «колективної тіні» на колонізований етнос, результатом чого стає не лише вироблення у колонізованих і негативного автостереотипу, а й засвоєння ними колонізаторського негативно-стереотипного погляду на ту частину етносу, яка колонізації не піддається.
Екстерналізація власного комплексу меншовартості
У цьому контексті - у контексті антиколоніальної боротьби - загалом зрозумілою стає поява ще одного, діаметрально протилежного стереотипу, про який ми вже згадували, - гіпертрофовано-позитивного. Цей стереотип заснований на суто романтичному ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення «світового духа», «вищої ідеї», що начебто імпліцитно закладена в історії і лише шукає шляхів свого вияву, «інкарнації», за допомогою, звісна річ, відповідних «медіаторів», посередників - із числа інтелігенції, політичних та інтелектуальних еліт, особливо чутливих до повелінь «світового духа».
Ця фіхтевсько-гердерівсько-геґелівська концепція у різних своїх видозмінах домінувала в Європі й Америці, по суті, до середини XX ст., і лише в останні десятиліття поступилася місцем більш тверезим і реалістичним підходам. [50] В Україні - внаслідок її загальної відсталості, тривалої загерметизованості й загальмованості всіх суспільних та інтелектуальних процесів - романтична концепція нації домінує, по суті, донині: почасти - в науці, великою мірою - в журналістиці, і беззастережно - в поезії, прозі, літературній публіцистиці.
Романтична концепція української нації бере свій початок ще з першої половини XIX ст. - з творчості Шевченка й, особливо, Костомарова («Книги буття українського народу»). Попри певні подальші модифікації - у більш реалістичний бік (Франко, Хвильовий, Винниченко) чи в бік ще більшого ідеалізму й волюнтаризму (Донцов, Міхновський) - основні ідеї концепції лишились незмінними.
[50] Див., наприклад, E.J.Hobsbawm, Nations and Nationalism since 1870 (Cambridge, 1990); W.H.MacNeill, Polyethnicity and National Unity in World History (Toronto, Buffalo, London, 1986); A.D.Smith, Theories of Nationalism (Blackwell, Oxford, Cambridge, 1986); E.Gellner, Nations and Nationalism (Ithaca, New York, 1983); K.Pomian, L'Europe et ses nations. - Paris 1990; J.G.Kellas, Politics of Nationalism and Ethnicity (London, 1991); B.Anderson, Imagined Communities (London, New York, 1983); Roman Szporluk, Communism and Nationalism (New York, Oxford, 1988).