По-перше, це своєрідний месіанізм, провіденційна віра у «велике майбутнє» українського народу на тій лиш підставі, що він уже вдосталь перестраждав, сповна випив свою чашу і тепер заслуговує своєрідної винагороди від «Бога» чи від «Історії». [51]
По-друге, це всебічна ідеалізація власної історії і невтримне її продовження у найдавніші часи - до скіфів, трипільців, кімерійців, «індоєвропейців», - причому всі вони, ледь не від неандертальців, тільки й думали, як створити українську державу. [52]
І по-третє, це ідеалізація національних рис українського народу - на противагу сусідам: «ми працьовиті, а вони всі ледачі»; «ми ніколи ні на кого не нападали, а вони весь час нас загарбували»; «ми творці стародавньої землеробської культури представники європейської цивілізації, а вони азіати, кочівники, варвари»; «ми захистили Європу від східних орд, а вона нам не віддячує»; «ми створили першу в Європі республіку (козацьку), а нас за це ніхто не цінує» тощо. [53]
Усі ці стереотипи своєю гіпертрофованою позитивністю покликані нейтралізувати відповідні негативні стереотипи, насаджувані колонізаторами. Насправді, однак, саме своєю гіперболічністю, квазінауковістю, пропагандивністю вони нерідко справляють протилежний ефект - принаймні в очах безсторонніх, а тим більше - негативно упереджених реципієнтів. [54]
Немає нічого поганого в тому, що, скажімо, письменник будує цілий історичний роман на гіпотезі, ніби цар гуннів Аттила був насправді українським князем Гатилом. Але коли він без жодного почуття гумору й без тіні сумніву у своїй правоті по-дилетантськи обґрунтовує цю «теорію» у чималій квазінауковій післямові, то робить тим самим українській культурі послугу, скоріш за все, протилежну до тієї, яку сподівався зробити. Те саме можна сказати й про іншого літератора, котрий власні захоплення християнством, язичництвом та езотеричними вченнями Сходу вирішив синтезувати y претензійній доктрині «Української Духовної Республіки» й ощасливити нею своїх співвітчизників - як таким собі засобом розв'язання усіх їхніх проблем.
Кожне з названих явищ має право на існування, і в розвиненій повноцінній культурі можна знайти скільки завгодно подібних гіпотез, містифікацій, авантюрних проектів. Але в тому, власне, й полягає розвиненість, повноцінність культури, що вона легко й безболісно абсорбує різноманітні ідеї, миттєво здійснюючи їхню стратифікацію: марґіналізує одні, знищує другі, розвиває й підносить треті, - і все це стає частиною величезного діалогічного простору, величезного культурного багатоголосся.
Інша річ - культура колоніальна, неструктурована й нератифікована, де кожна ідея веде своє соло і жодного діалогу, жодного багатоголосся не виникає. Тут дрібні флуктуації можуть набувати величезного значення, марґінальні явища - ставати центральними, суттєве - губитись між несуттєвого. І все це відбувається не в цілій культурі (бо культури як цілісності в колоніальній країні не існує), а в невеликих її сегментах - своєрідних етнокультурних гетто зі своєю системою цінностей, ієрархією, каноном, своєю «мовою» (своїм монологом), і своїм, як правило, містифікованим уявленням про власну значущість і вплив на (неіснуючу!) культурну цілість.
На відміну від повноцінної, цілісної культури, що функціонує як гомеостатичний організм - із розвиненою системою внутрішніх (і зовнішніх) взаємозв'язків, із розробленим механізмом добору, класифікації, передачі, аналізу інформації, колоніальна культура взагалі не є діалогічною системою, а радше набором монологічних елементів, досить слабо або й ніяк не зв'язаних між собою. Тому на рівні цілого колоніальна культура виявляє значну інерцію і схильність до стагнації, а на рівні сегментів - розбалансованість і тенденцію до «зашкалювання». Етнокультурні «гетто», як правило, неадекватно реагують на інформацію: гіперболізують малосуттєве і недооцінюють або и не помічають суттєвого. (Подібне можна спостерігати і в окремих сегментах цілісних культур, проте в них налагоджена система взаємозв'язку з іншими сегментами і з іншими культурами створює необхідний механізм корекції, мінімізує екстремальні відхилення і стабілізує цілісність).
Із домодерного в постмодерне?
[51] «Місія України - довга хресна дорога в ім'я життя на землі». Богдан Чепурко, Українці (Львів, 1991), с.4. «Колись іспанський філософ Артета-і-Гассет («Артета» - в оригіналі. - М.Р.) висміював деяких істориків, що вважали, ніби французи й іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії. Філософ не знав історії українського народу! Адже українці були вже тоді, коли України ще не було ні як держави, ні як поняття політичного й історичного і навіть - географічного. Це унікальний народ, може, навіть народ богообраний, як євреї або вірмени, народ страждання». Павло Загребельний, «Гомін нашої давнини», у кн. Іван Білик, Не дратуйте грифонів (Київ, 1993), с.З. «За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши, як криця, як золото в огні, вийшов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, талановитим та тямущим… Український народ - це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє, то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі - то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ішла…». Іван Огієнко, Українська культура (Київ, 1992), с.138. Патетичний, екзальтований стиль - характерна риса подібних викладів, автори яких, схоже, більш покладаються на поетичну сугестію, ніж на факти й аргументи.
[52] «Скіфські і сарматські часи, епоха бронзи, рання античність, а перед цим більш ніж тисячолітня цивілізація кіммерійців були своєрідними етапами розвитку, віхами повільного становлення того етносу, який пізніше одержав назву українського. Довга низка культур та цивілізацій передувала йому, і тому дивним і парадоксальним у цьому довготривалому процесі розвитку було саме те, що одна з найдревніших цивілізацій Східної Європи протягом довгого періоду свого існування не мали власної державності…». Артур Ярещенко, «Українці, хто вони», Березіль, 1993, ч.9-12, с.121. «Міф про Антея походить із землі антів (…). Анти… Цe переклад на давньоіранську самоназви українців-краян, асних українців. (…) Світло античності струменить з України… Тут виникла перша писемність… Міфічна Орієнта - в серці Європи, на західних землях України. Україна - пуп світобудови, культурний материк, колонізаційні пульсари від якого йшли на Схід і на Захід, Північ і Південь… Водночас УКРАЇНА - світова величина. Сліди великої культури українців - по всьому світу… Сучасні африканські мігранти-туареґи (тауреги), яких за хоробрість і войовничість називають володарями пустелі, - голубоокі, прямоносі, із козацьким оселедцем на голові» (Б.Чепурко, там само, с.7-11). Жодним чином не коментуючи наведених тверджень (коментарі тут, думається, зайві), зазначимо лише, що українські культурологи-«індоєвропейці», об'єднавшись довкола журналу «Індо-Європа» і суголосної йому «Основи», демонструють вражаючі філологічні польоти, не утруднюючи себе при тому серйозним вивченням індоєвропейських та інших мов, не кажучи вже про санскрит. Завдяки цьому їм вдається поширювати свої «колонізаційні пульсари» і на етрусків, і на Єрусалим (бо ж в обох словах є корінь «-рус-», себто Русь-Україна), і на Веданту (є вказівка на українців-антiв), і навіть на індіанців кечуа, що заснували свого часу на території теперішнього Перу країну «Тау-ант-інсуйю» (див. Б.Чепурко, с.10).
[53] «Цілком очевидно, що так прив'язаним до своєї землі, до її природи, історії міг бути тільки давній за походженням, безумовно, висококультурний народ. Помилково вважати, що українці походять з Індії, Ірану чи щось подібне. Це здавна осілий, культурно окреслений, глибоко демократичний і зрілий етнос - одне з найпотужніших культуротворчих утворень, що характеризуються відповідним скупченням розуму і належать до яскравих вогнищ цивілізації» (Б.Чепурко, згадана праця, с.10). «В українській мові (…) відображена боротьба принципово демократичних, творящих, господарських засад із специфічно перекотипольним, кочовим, паразитуючим, руйнівним синдромом; космосу з хаосом, духовності із бездуховністю, природної цілості і визначеності із сумбурною еклектикою впродовж усієї історії. Практично це була боротьба добра із злом, життя із смертю» (там само, с.5).
[54] Показовою під цим оглядом є, наприклад, книжка польського письменника Aлександра Зємного «Речі українські» (Aleksandеr Ziemny, Rzeczy Ukrainskie. - Chotomow, 1991), де, попри виразну тенденційність і необізнаність із українським фактажем, постулюється чимало слушних запитань і зауваг: «Важко збагнути, чому ніхто з українських учених, письменників, митців так і не спробував за багато десятиліть проникнути глибоко і терпляче у свої власні, українські проблеми, щоб оцінити їх критично, себто живим серцем і розумом. Адже, здавалося б, жодна новочасна концепція нації не може тих проблем оминути, якщо тільки не хоче вже вкотре загрузнути у нудних історичних кліше, що показують Україну безневинною грішницею, жертвою долі і найтемніших сил (с.97-98). Фетишизація "безгрішного" народу, справа, зрештою, не надто складна й не вельми мудра, нищила в зародку інтелектуальну працю над справді істотними внутрішніми проблемами краю, працю, яка б дат, змогу досягнути позитивного, хай і вкрай критичного синтезу. Наслідком цього стало дедалі дужче - на ціле десятиліття - відставала Україна від інших східноєвропейських країн, дарма що ті теж пробули не одне століття під владою чужинців» (с.107). Чому українські інтелектуали, запитує далі письменник, так мало дбали про поглиблення політичних і суспільно-культурних програм, задовольняючись красивими загальниками? Чому, з беззастережним захватом ставлячись до «стихійного, загадкового, непередбаченого, великодушного, повного сили й краси і всіляких самодостатніх чеснот народу», ніхто особливо не задумувався над його внутрішніми проблемами? «Був у їхніх очах монолітом - і в злі,, і в добрі. Такою собі пра-цінністю» (с.109). У чому ж причина усіх українських знегод? - ставить ключове питання О.Земний. «Може, в тому, що українські провідники, люди малого формату, не стали - бо не могли стати - на висоті подій? Так, але це тільки менша частина правди. А більшу частину ми старанно оминаємо, наче об'єкт під високою напругою. Публіцисти, історики, фахівці з психології й етики, не змовляючись, погодилися, що слово народ - недоторканне. Краще лишити його у спокої, у формі звичного стереотипу, такого собі згустка невиразних відчуттів. І не пробувати видобути з них якесь поняття, а тим більше - функціональне значення… На нашому континенті слово народ звучить грізно, а дехто не проти, щоб воно взагалі діяло паралізуюче. На думку, звісно» (с. 130-131). Та, хоча «розумова рутина, особливо на сході Європи, вчить перекладати вину за власні невдачі на інших і хоча «могутній північний сусід справді зробив усе, щоб унеможливити появу незалежної України», «слід відверто визнати, що великий шанс, єдиний за триста років, занапастили самі українці» (с.135).