В українській культурі два основні автостереотипи - гіпертроовано негативний і гіпертрофовано позитивний - є закономірним продуктом колоніальної й антиколоніальної свідомості. Зрозуміло, що жодне примирення, жоден діалог між цими двома підходами неможливий. На рівні ідеології маємо непримиренних антагоністів, вплив яких спрямовується не так одне на одного (це практично неможливо), як на носіїв доідеологічної і, в нашому випадку, донаціональної свідомості - всіх отих «тутешніх», яким, за їхніми висловами «всьо равно, на каком язикє разговаривать» і з яким народом себе ідентифікувати.
Слід, однак, пам'ятати, що це «всьо равно» не зовсім щире - більшість «тутешніх», попри формально задекларовану амбівалентність, цілком однозначно схиляється до «язика общепонятного», а не «местного». Фактично, оте «всьо равно» є не причиною їхньої колоніальної, «малоросійської» самоідентифікації, а її наслідком, своєрідним виправданням капітуляції перед неусвідомленим натиском могутніх асиміляційних механізмів. Формула «всьо равно», по суті, лише камуфлює доволі малопривабливий з етичного погляду факт ренегатства - зречення пригнобленого народу на користь пануючого, втечу від упослідженої мови й культури до мови й культури домінуючої.
Зрозуміло також, що ренегатська свідомість уперто не визнає колоніального характеру довколишньої реальності - оскільки в такій реальності вона почувалася б зі своїм ренегатством надто некомфортно. Натомість твориться реальність міфологічна: формула «всьо равно» якраз і є фундаментальною константою цієї реальності, як, зрештою, й інша камуфляжна формула: «русскіє і украінци - ето ж одно і то же», «ето почті одін народ».
В такій ситуації антиколоніальна ідеологія не мала б практично жодних шансів змагатися з ідеологією колоніальною, оскільки ніколи й близько не володіла тими засобами й механізмами впливу на обивателя, що їх мала на державному рівні її суперниця (не кажучи вже про те, що в Україні антиколоніальна ідеологія в усі часи могла існувати лише нелегально, зазнаючи з боку колоніального офіціозу найжорстокіших переслідувань), - коли б не знаходила собі несподіваного союзника у підсвідомості того ж таки обивателя - у його нутряній, глибинній прив'язаності до «рідної (переважно сільської) хати», «материнської (чи дідівської) мови», «наоодної пісні» й інших архаїчних знаків-символів спільного для українців семіотичного коду.
Ця підсвідома прив'язаність не лише давала антиколоніальній ідеології певні шанси й певну соціальну базу, а й вражаючим чином перешкоджала остаточному перетворенню «безперспективних» українців у «перспективних» росіян, «зачучверених хохлів» - у «інтернаціональних руських». Психологія малороса драматично розчахувалась між підсвідомим потягом до «свого» і неусвідомленою, але повсякденно засвоюваною від колонізаторів зневагою до того ж таки «свого», ненавистю до всякого «свідомого українства», страхом перед щоденними образами й репресіями - на рівні павловських собак, у яких за допомогою цукру й електроструму формують потрібні умовні рефлекси.
«Малоросійство» якраз і стало наслідком цього розщеплення, драматичного роздвоєння колективної психіки, коли мільйони «мєстних» уже не наважуються ототожнити себе з Україною й українством, але й не наважуються цілковито цього українства зректися, беззастережно ототожнившись із Росією і російським/совєтським народом. З цієї трагічної етнічної шизофренії власне й походить оте компромісно-курйозне «ми нє рускіє і нє украінци, ми одєсіти, кієвлянє, донбасци»; звідси й оті анестезійні формули «всьо равно» і «почті одін народ».
Кілька років тому український культуролог Олександр Гриценко зробив досить цікаву спробу перенести класичний фрейдівський поділ психічної особистості («ід», «еґо» і «супер-еґо») на колективну свідомість етносу. При цьому під «ід» він розумів «найраніший, первинно-материнський, несвідомий складник, що його спонтанні пориви визначаються не свідомим патріотизмом, а «нутряним» потягом до «свого, рідного».
Сама по собі наявність українського «ід» робить людину іще не Українцем і навіть не «малоросом», а лише «тутешнім», закоріненим в українському ґрунті. Багато хто, мабуть, помічав, що навіть неукраїнці, зрослі на Україні, часто лише побіжно знайомі зі «справжньою» українською мовою та культурою, тим не менше підсвідомо вважають «своїми» саме українські народні пісні, саме українські краєвиди зрештою - українські вареники та сало, а не «національно близькі» берізки та щі. Далі йде русифіковане «его», шкаралуща російської освіти, наслідок потужного впливу російської культури, не лише офіційно нав'язуваної, а й справді багатої й розмаїтої… Як бачиться, взаємини «українського ід» та «русифікованого еґо» цілком вкладаються у класичну фрейдівську схему: «еґо» мусило гасити всі підсвідомі чи напівусвідомлені потяги «ід» до «рідного, українського», аби не наразити свого носія на поважні неприємності… Саме активність «русифікованого еґо» врятувала життя багатьом українцям… А якщо хтось не врятувався, то винуватити треба надто впливове «свідомо-українське супер-еґо». [55]