ПРОТИСТОЯННЯ ДВОХ МІФОЛОГІЙ: імперський виклик, націоналістична відповідь
Як правило, всі розмови про історичні міфи сьогоднішньої України зводяться до розмов про міфи націоналістичні. Націоналізм, поза сумнівом, є тою емоційною пружиною, яка приводить у дію складні механізми ідеологічної, себто певним чином артикульованої та концептуалізованої, а також позаідеологічної, тобто суто чуттєвої і спонтанної містифікації довколишнього світу. Як і будь-яке інше гостре почуття, на кшталт сильної любові, ненависті, заздрощів тощо, націоналізм може ставати справжнісінькою обсесією, своєрідним настирливим станом. На побутовому рівні ця одержимість виявляється у найрізноманітніших формах ксенофобії; тим часом як на ідеологічному - артикулюється у вигляді різних політичних, історичних, культурних та інших міфологем.
Проте Україна як одна з багатьох колоніальних (чи, коли хочете, постколоніальних) країн має у цьому сенсі свою специфіку. Український націоналізм історично формувався як свого роду “відповідь” - ідеологічна, політична, культурна і, власне, емоційна - на інший, могутніший, державно інституціалізований націоналізм панівної нації. [59] Українська націоналістична міфологія, таким чином, немислима поза полемічними взаєминами (явними й прихованими) з міфологією імперською - спершу російською, згодом - російсько-совєтською. [60]
Попри суттєві відмінності між власне російським та російсько-совєтським імперіалізмом, їхньою спільною рисою, що має безпосереднє відношення до окресленої тут проблеми, є ідея “інтеграції” імперських народів, передусім слов'янських, у певну “наднаціональну” спільноту - православно-самодержавну в одному випадку, совєтсько-комуністичну в другому. Ні в Росії, ні в СССР етнічне походження не було серйозною перешкодою для імперської кар'єри. Справді суттєвим було дещо інше: по-перше, абсолютна вірнопідданча лояльність щодо самодержавної (чи більшовицько-кремлівської) династії; по-друге, приналежність до православ'я (чи до КПСС); і по-третє, російськомовність, тобто “добровільне” прийняття російської мови як “цивілізованішої”, “прогресивнішої” та, імпліцитно, благонадійнішої (у совєтських термінах - “інтернаціональної”, на противагу “національним”, тобто “націоналістичним”, неповноцінним у кращому разі, підозрілим у гіршому).
Українська націоналістична міфологія формувалася, таким чином, як відповідь на міфологію імперського домінування, міфологію культурної, мовної та всякої іншої зверхності Центру над периферією, метрополії над колонією. У цьому плані ”Історія України-Руси” М.Грушевського була нічим іншим, як багатотомною полемічною реплікою на ”Историю Государства Российского” Карамзіна, шевченківський міф “воскресаючої” України - відповіддю на гоголівський міф України погаслої, відмираючої, і навіть бурлескна ”Енеїда” Котляревського, написана наприкінці XVIII ст. (тобто ще в “донаціоналістичну” добу), імпліцитно вже оспорювала абсолютний авторитет імперського Центру. [61]
Народ, саме існування якого в Російській імперії заперечувалось, а в Совєтському Союзі визнавалось “безперспективним”, природним чином намагався довести цілком протилежне за допомогою так само фантастичних (хоч і з протилежним знаком) аргументів. Так, відповіддю на офіційне ототожнення Давньої Русі й новочасної Росії стало ототожнення Київської Русі з Україною; відповіддю на офіційне ігнорування українського етносу як досить пізнього й вельми сумнівного утворення стало поширення української етнічності не лише на стародавніх русичів, а й на скіфів, сарматів, кіммерійців і навіть загадкових трипільців, що жили на території сучасної України 30 тисяч років тому. Офіційно “неіснуюча” (або “безперспективна”) українська мова так само закономірно була проголошена націоналістичною міфологією найбагатшою, “найспівучішою” і, звісно, архідревньою, - мовою, з якої виводяться ледь не всі інші індоєвропейські мови.
Фактично, ця міфологія була складовою, коли не головною частиною захисної ідеології українства перед могутнім тиском ідеології імперської, не менш міфологічної, проте значно менше вразливої з двох причин. По-перше, імперська міфологія була частиною офіційної, державної ідеології і, таким чином, опиралася на найрізноманітніші інституційні засоби - від усіх форм друку й освіти до державної бюрократії, церкви, армії та поліції. А по-друге, навіть без таємної поліції, сам факт офіційності робив імперську міфологію незрівнянно “переконливішою” та привабливішою порівняно з напівпідпільною націоналістичною міфологією “сепаратистів”.
[59] Див. про це: Я. Грицак, Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. Київ: Генеза, 1996, зокрема - розділ під характерною назвою “Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію”, с. 35-41. Також: R.Szporluk, “Des Marches de l'Empire a la construction d'une nation”, L'autre Europe. Cahier semestrel, 1995, № 30-31, p. 134-150.
[60] Ендрю Вілсон звертає увагу на продовження цієї полеміки у нових, постімперських умовах, де головним опонентом української націоналістичної ідеології стає ідеологія “малоросійська” - як головний продукт і спадкоємець ідеології імперської: “Для [українських] націоналістів спростування малоросійської версії історії України є суттєвим чинником утвердження їхньої власної ідентичності, відмінної від російської й закоріненої в славному багатовіковому минулому… Безумовно, у певному сенсі і малоросійська, і російсько-націоналістична версії історії України є однаково міфічними” (A. Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith, (Cambridge University Press, 1997), p. 157-8, 260.) Втім, ці зауваження залишаються марґінальними в його книзі, присвяченій головним чином міфотворчості українсько-націоналістичній (див. зокрема підрозділ “Nationalist historiography”, с. 157-61).
[61] Див. відповідно: Ф.П.Шевченко, В.А.Смолий, “М.С.Грушевский: краткий очерк жизни и научной деятельности”, в книге М.С.Грушевский. Очерк истории украинского народа. - Ки]в: Либідь, 1991, с. 352-3, G.Grabowicz, History and the Myth of the Cossac Ukraine in Polish and Russian Romanticism (unpublished dissertation), (Cambridge, MA, 1975); Marko Pavlyshyn, “The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky's Eneida”, in Journal of Ukrainian Studies, Vol. 10, No. 1, 1985.