Дещо складнішим є питання про причини живучості, а також про саму сутність націоналістичної міфології в наші дні, вже після розвалу совєтської імперії та формального здобуття Україною державної незалежності в 1991 році. Бінарна опозиція двох міфологій, імперської й націоналістичної, повинна була, здавалося б, ослабнути, коли не зникнути цілковито. Проте наш повсякденний емпіричний досвід підказує цілком інше: націоналістична міфологія, у щонайекстремніших і найкурйозніших формах, буйно цвіте в марґінальних українських виданнях, а у формах, сказати б, поміркованіших та наукоподібних проникає й до видань цілком респектабельних. [62]
Лише почасти це явище можна пояснити свого роду інерцією оборонної психології (sieged consciousness), історичним “вихлюпом” усього того, що накопичилося протягом десятиліть у “підпіллі”, в національній свідомості й підсвідомості. Так само частковим і аж ніяк не вичерпним поясненням можна вважати факт “навернення в націоналізм” багатьох імперських ідеологів (професійних істориків, політологів, викладачів марксизму-ленінізму тощо), котрі, попри щиру чи вдавану ”конвертацію”, зберегли стійку схильність до міфологізування, до маніхейського мислення в бінарних, конфронтаційних категоріях.
Серйознішою причиною живучості української націоналістичної міфології є неостаточний, половинчатий характер розпаду імперії і, відповідно, неостаточний, непевний, сказати б, характер української національної емансипації. [63] З одного боку, Росія, попри втрату “дальнього” і, великою мірою, “ближнього зарубіжжя”, зберігає імперські амбіції, котрі виявляються не лише у риториці найрізноманітніших еліт, а й у цілком конкретній повсякденній політиці. А з іншого боку, Україна, попри формальне здобуття незалежності, залишається радше осколком імперії, ніж справді суверенною національною державою, здатною забезпечити реальну рівноправність (мовну, культурну, економічну) для своїх україномовних, переважно сільських жителів.
Обидва ці чинники роблять становище українців (тут і далі мова йде передусім про українців україномовних, котрі, власне, і є головними продуцентами та носіями націоналістичної міфології) вельми двозначним. З одного боку, незникла загроза імперського реваншизму з боку Росії гальванізує їхні історичні травми й загострює неврози, роблячи їх особливо чутливими до всіляких зовнішніх потрясінь і внутрішньої нестабільності (зокрема - до невирішеності національного, передусім мовно-культурного, питання). А з іншого боку, домінування у “незалежній” Україні російськомовної меншості (чи більшості - це важко визначити, [64] та й не надто важливо) практично в усіх сферах життя, триваюча марґіналізація української культури і зневажливе, часто знущальне ставлення до української мови (і її носіїв) у великих російськомовних містах - викликають в українців не такі вже й міфологічні порівняння свого становища зі становищем аборигенів Америки та Південної Африки. [65]
У кожному разі, націоналістична міфологія в Україні отримує й далі підживлення з боку свого “бінарного опонента” - міфології російсько-імперської. Головним носієм цієї міфології нині, однак, є вже не імперський Центр (хоч його політичний, економічний і, власне, культурний та інформаційний вплив усе ще лишається значним), і навіть не російськомовні ”комуністи України”, з їхньою ностальгією за СССР і КПСС. Імперсько-російська міфологія в колоніально-креольській, “малоросійській” модифікації стала суттєвою частиною ідеологічних установок та орієнтацій не лише російського, а й українського, головним чином російськомовного, населення України.
На жаль, досі так званий комплекс малоросійства розглядався, як правило, в контексті пропаганди, а не науки, в контексті більш-менш проникливої, але незмінно викривальної антиколоніальної публіцистики, [66] а не, скажімо, антропології, соціальної психології чи психоаналізу. Тим часом перед нами типовий, описаний класиками культурної антропології, приклад засвоєння аборигенами колоніальної точки зору на себе як на недонарод із недомовою, недокультурою, недорелігією і т. д. і т. п. Це - прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонізаторами, - в даному разі, уявлення про таку собі “співаючу і танцюючу Малоросію” (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж ніяк мати не може.
[62] Докладніше про це див.: М. Рябчук, “Від “Малоросії” до “Індоєвропи”: стереотип народу” в українській суспільній свідомості та громадській думці”. - Політологічні читання, 1994, № 2, с. 120-144; а також: М. Рябчук, “Українська ніч у Провансі, або Вигнання “україномовних” демонів”. - Літературна Україна, 21 листопада 1996, с. 3; та А. Дубінья-і-Бузінья, “Як Христофор Коломиєць відкрив Америку”. - День, 28 січня 1997, с. 10.
[63] Докладніше про це: T. Kuzio, Ukraine: The Unfinished Revolution (L., Institute for European Defence and Strategic Studies, 1992).
[64] Згідно з останнім радянським переписом 1989 року, в Україні живе 11 млн. росіян (22 відс. населення), і ще 4,6 млн. українців (9 відс. від усього населення) вважають своєю рідною мовою російську. Офіційно російськомовні громадяни становлять, таким чином, приблизно третину населення. Соціологи, однак, заперечують цю статистику, вважаючи питання про “рідну” мову науково некоректним, тому що респонденти сприймають його передусім як питання про “материнську” мову, мову свого дитинства, а не про реальну мову повсякденного спілкування. Сформулювавши запитання інакше, - “якою мовою ви волієте спілкуватись?” - соціологи отримують цілком іншу кількість російськомовних українців - близько 34 відс. від усього населення. Разом з етнічними росіянами вони складають таким чином понад половину населення України. Див. V. Khmelko, D. Arel, “The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine”, The Harriman Review, Vol. 9, Nos. 1-2 (Spring 1996), p. 86. Запропоноване соціологами формулювання теж, однак, не бездоганне з ряду причин, зокрема через широко розповсюджену в Україні двомовність, а також тому, що в ситуації специфічного мовного “апартеїду” далеко не всі респонденти готові виказати публічно, перед незнайомими інтерв’юерами, свою “принизливу” україномовність - тобто мовно-культурну та соціальну другосортність. Їхнє ностальгійне ототожнення “рідної” мови з “материнською” може розцінюватись, таким чином, як несвідоме утвердження того, що мало б бути, але, на жаль, через незалежні від них соціальні обставини, не є. Статистично значуща відмінність між кількістю респондентів, що визнають українську мову “рідною”, і тими, що називають її “мовою повсякденного спілкування”, відбиває, вочевидь, крім усього іншого, ще й об’єктивну та/або суб’єктивну неможливість для багатьох українців (у Донецьку, Харкові, Одесі) повсякденно спілкуватися рідною мовою. Реальна кількість російськомовних громадян України коливається, таким чином, десь між половиною та третиною населення і може бути визначена дуже приблизно. Див. докладніше у моїй статті “Civil Society and National Identity in Ukraine”, in Taras Kuzio (ed.), in Soviet to Independent Ukraine: The Troubled Transformation. Armonk, N.Y.: M.E.Sharpe, 1998 (forthcoming).
[65] Див., напр., дуже нервовий, майже істеричний за своєю інтонацією документ, підписаний багатьма українськими інтелектуалами під назвою “Маніфест української інтелігенції”: “Сьогодні поновився кількасотлітній стратегічний курс “Україна без українців”, курс на знищення української нації… Складовою цього курсу є посилене плюндрування української культури… На п'ятому році незалежності гине українське книговидання - виходить лише три відсотки українських книжок… Закриваються українські дитячі садки, школи, документація в багатьох галузях… ведеться недержавною мовою. У багатьох областях блокується відкриття нових українських закладів культури, закриваються українські газети й журнали або примусово припиняється їх розповсюдження, витісняється українська культура з радіо й телебачення. Руйнації зазнає українська наука. Фактично знищується Національна Академія наук… На межі фізичного виживання перебувають науковці, вчителі, лікарі, культосвітні працівники… Українських патріотів витісняють з армії, звільняють з роботи. В кадровій політиці робиться все, аби досягти “критичної маси” україноненависників у державному апараті… Українських патріотів не допускають до сфери управління в усіх галузях суспільного життя… По суті, проти українців в Україні вже проводяться етнічні чистки”. - Літературна Україна, 12 жовтня 1995, с. 1-2.
[66] Див. передусім: Є. Маланюк. “Малоросійство”, Книга спостережень. - т. 2. Торонто: Гомін України, 1962. Також: М. Рябчук, “Украинская литература и малороссийский имидж”, Дружба народов, 1988, № 5, с. 250-4; R. Solchanyk, “Little Russianism and the Ukrainian-Russian Relationship: An Interview with Mykola Ryabchuk”, in R. Solchanyk (ed.) Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. A Collection of Interviews.(L., Macmillan, 1992), p. 19-30.