Ідеологічна конфронтація природним чином сприяє мобілізації різноманітних міфів - для пропагандистських, як, зрештою, і для психотерапевтичних (сублімаційних, компенсаційних, анестезуючих і т.ін.) потреб. Українські націоналістичні міфи розглянуто вже доволі докладно; тож я зупинюсь головним чином на протилежних, “антиукраинских”, чи, краще сказати, постімперських міфах.
Передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, [68] та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки - котрі, однак, весь час прагли з'єднатися знову з “загальноруським” деревом і прагнуть цього сьогодні - всупереч своїм “націоналістичним”, “антинародним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і, значною мірою, втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт - у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов'янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо.
Цікавішою є трансформація цього міфу у специфічно “креольський” міф про Україну як “колиску двох братніх народів”, російського й українського, котрі обидва є в Україні однаково “корінними” - з усіма правовими, мовно-культурними й іншими наслідками, які з цього випливають. [69] Як правило, цей міф поєднується з класичним “малоросійським” (“гоголівським”) міфом про Україну як про достатньо самобутню, “екзотичну” цивілізацію, котра, однак, пережила героїчний пік свого розквіту і тепер поволі згасає - подібно до цивілізації кельтської, провансальської чи, скажімо, ацтекської. Утилітарно-пропагандистським аспектом цього міфу є твердження про історичну безперспективність українських мови й культури, їх іманентної неповноцінності порівняно з мовою та культурою російськими і, відповідно, про об'єктивну неминучість їхнього зникнення. За совєтських часів про “прогресивність” цього процесу говорилося урочисто, нині говориться радше нейтрально, ба співчутливо. Проте навіть російськомовні інтелектуали не помічають, здебільшого, курйозності висловлюваних у їхньому середовищі докорів українській культурі за відсутність у ній, скажімо, “свого Достоєвського”, чи загальну сумнівність глибокодумних сентенцій про те, що “справжньої” української мови ніде вже немає, тому що міста, мовляв, розмовляють по-російськи, села - на суржику, а Західна Україна - на якомусь химерному діалекті (“суміш польсько-румунсько-австрійсько-мадярської”, - як без жодного гумору пояснювала одна київська дама).
І нарешті, четвертим, порівняно новим, тобто справді пост-імперським є міф про засилля західних українців (“бандер” і “націоналістів”) у керівництві сьогоднішньої України, про їхнє прагнення нав'язати всім нормальним, тобто зросійщеним українцям свою “западенську” мову, культуру, релігію і, взагалі, встановити своє “панування” (не дарма ж вони там, у Галичині, називають себе всі “панами”) над усією Україною. [70] Структурно цей міф надзвичайно подібний до “теорії всесвітньої жидо-масонської змови” - у тому її різновиді, зокрема, який побутує в нинішній Росії. І хоч реальна кількість галичан у верхніх ешелонах української влади така ж мізерна, як і кількість євреїв серед влади російської, а з президента Кравчука був, либонь, такий самий “бандера”, як із Єльцина “жид”, - для міфологічної свідомості раціональні аргументи немов не існують, тому що ґрунтується вона не на логіці, а на магії, на ритуальних заклинаннях і фантастичних образах, котрі реальніші від будь-якої реальності.
До певної міри цей міф є модифікацією старого імперського міфу про Україну як “галицьку” вигадку й, ширше, таку собі “польсько-німецько-австрійську інтригу”, в рамках якої добропорядні галицькі русини (тобто ті самі міфічні русичі-руські-росіяни) були штучно перетворені в якихось “українців” з інструментальною метою дальшої експансії на схід, націоналістичного обдурювання лояльних малоросів та руйнування православно-загальноруської єдності. Та ще більшою мірою цей міф є нині відповіддю на інший націоналістичний міф, який справді утвердився в Західній Україні, - міф про Галичину як про “український П'ємонт” і, відповідно, про особливу національно-просвітницьку та політично-мобілізаційну роль Західної України щодо Східної. [71]
[68] Значною мірою цей міф є міфом міжнародним, прийнятим не лише масовою свідомістю, а й більшістю вчених-істориків. “Попри центральну роль України, - нарікає з цього приводу англійський славіст Дейвід Сондерс, - стандартні праці з історії царської Росії та Совєтського Союзу говорять про неї доволі мало… Більшість західних авторів сприймають Україну крізь призму російських поглядів на взаємини між цими двома національними групами. Як наслідок, їхньою вихідною точкою є радше концепція плавильного казана, ніж калейдоскопу… Залежні, як правило, від публікацій, санкціонованих росіянами, західні дослідники Російської імперії та Совєтського Союзу виявляються часто неспроможними відійти від русоцентричного погляду… Не маючи належної інформації про Україну, яка протягом декад і століть виглядала заснулою, вони з великими труднощами віднаходять рівновагу між українською та не-українською історичною перспективою” (D. Saunders, What Makes a Nation a Nation? Ukrainians since 1660, Ethnic Groups, 1993, vol. 10, p.101-2). Одним із наслідків описаного русоцентризму є дивовижна живучість оксюморонного терміну “Kievan Russia”, котрий iнтенсивно репродукується й нині, у найновіших наукових виданнях, хоча глузду в ньому так само мало, як і в терміні “Ancient Romania”, застосованому до Стародавнього Риму (Rome), чи в терміні “Old Britain” стосовно середньовічної Бретані (Brittany). Ревізія старих імперських міфів, яка почалася на Заході фактично лише після розпаду СССР, майже не виходить поки що за межі академічної сфери. Див., напр.: E. Keenan, “On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors”, in S.F. Starr (ed.), The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia, (Armonk, NY: M.E.Sharpe, 1994); також: M. von Hagen, “Does Ukraine Have a History?” Slavic Review, Vol. 54, No. 3 (Fall 1995); також: R. Szporluk, “Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State”, Daedalus, Vol.126, No.3 (Summer 1997).
[69]] Найчіткіше ці погляди артикульовано в книзі одного з чільних ліберальних політиків України Володимира Гриньова “Нова Україна: якою я її бачу?” (Київ: Абрис, 1995). Див. також полемику з цими поглядами у статті Т. Кузьо та Г. Гамалія “Політика як риторика” (Критика, № 1, 1997).
[70] Цей міф, як, утім, і всі попередні, найенергійніше розробляється “комуністами України” (саме так вони себе називають, принципово відкидаючи формулу “українські комуністи” як “націоналістичну’). Проте він не чужий і російськомовним лібералам - див., напр., згадану книгу В.Гриньова, а також: И. Шаповалов, “Национальное правительство и мировая рыночная цивилизация”, Современное общество, № 1, 1993; або: В. Алексєєв, “Особливий порядок для мови російської”, Голос України, 20 лютого 1997, с. 6.