На цьому останньому прикладі особливо наочно видно загальну тенденцію поступового перетворення агресивних імперських міфів у більш помірковані, “оборонні” постімперські міфи, що стають уже своєрідними “репліками” на націоналістичні “відповіді”, котрі дедалі частіше тепер сприймаються як небезпечні “виклики”.
Примирити ці міфології, попри їхню позірну “поміркованість” (чи, краще сказати, слабкість, зумовлену браком належної пропагандистської та поліцейської підтримки), неможливо. Міфології, як уже не раз зазначалося, ірраціональні, а їхні носії цілком нечутливі до аргументів розуму. “Подолати міфології неможливо, - казав д-р Горський, - але можна і треба захищати від них принаймні свою територію” - територію здорового глузду.
Зменшити їхню деструктивну силу й обмежити вплив можна двома способами. По-перше, розв'язавши політичними засобами ті суспільні суперечності, котрі сприяють міфотворчості й створюють сприятливу кон'юнктуру для використання міфів у ідеологічній боротьбі. Й, по-друге, деконструюючи самі міфи, показуючи, як вони зроблені, “очищаючи їх, - за висловом Жоржа Ніва, - від ірраціональності”.
Неможливо подолати одну міфологію іншою - навіть за допомогою таємної поліції, жорстоких репресій і тотального контролю за інформацією. У поєдинку двох міфологій, колоніальної й антиколоніальної, потрібен, вочевидь, якийсь третій, принципово інакший, неконфронтаційний підхід - назвімо його постколоніальним. Лише так, мабуть, можна змінити усталену ієрархію міфологізованих понять та відносин, зруйнувати бінарну опозицію, один із членів якої панує (чи прагне до панування) над іншим.
У чудовій статті “Постколоніальні риси сучасної української культури” австралійський учений Марко Павлишин пропонує цікаву програму деміфологізації сучасного українського дискурсу. “Постколоніальний підхід до культурних явищ, - пише він, - передбачає вивищення як над колоніальною, так і над антиколоніальною точкою зору, завдяки глибшому, різнобічнішому поглядові на проблему. Такий підхід ґрунтується на усвідомленні того факту, що антиколоніальна ідеологія нерозривно пов'язана з колоніальною і фактично зберігає в собі її структурні особливості. Постколоніальний підхід визнає обмеженість обох термінів, “колоніалізм” та “антиколоніалізм”, і намагається обернути їхню обмеженість собі на користь: у політиці - схиляючись до прагматизму, вільного від ідеології, у мистецтві - забавляючись колоніальними міфами, без бажання їх якось спростовувати чи підтверджувати”. [72]
Здійснити таку постколоніальну програму, однак, непросто, оскільки в умовах суспільної конфронтації будь-яка “третя сторона”, що намагається стати над поєдинком, опиняється найчастіше між двох вогнів. Доля українських, як і, зрештою, російських лібералів та, особливо, їхніх “постколоніальних” текстів, однаково неприйнятних і для колоніальних, і для антиколоніальних ідеологів, є водночас переконливим і сумним підтверженням згаданих труднощів. [73] І все ж навряд чи існує якийсь інший спосіб деміфологізації суспільної свідомості, крім як через послідовну деконструкцію, демістифікацію й, відповідно, марґіналізацію конфронтаційних міфів у суспільному дискурсі.
НА ЗАХИСТ «ЯСИРУ»: денаціоналізація як психологічна проблема
Зaходячи якось до вагона нью-йоркської підземки, я зіткнувся (радше в переносному, ніж прямому значенні, - бо людей було небагато) із чорношкірим підлітком, котрий, проходячи мимо, буркнув нібито й байдуже, але зі щонайглибшою затятістю в голосі: «І hate whites!» («Я ненавиджу білих!») - і почовгав собі десь далі у величезних штанях зі спущеною ледь не до колін, за тамтешньою модою, матнею. Уся його постава, голос, вираз обличчя, манера триматися випромінювали щонайглибшу зневагу до світу довкола - світу білих расистів і рабовласників, нащадки яких безуспішно і, на його думку, лицемірно намагаються тепер відпокутувати історичну провину своїх предків перед чорною расою.
[72] M. Pavlyshyn, “Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture”, Australian Slavic and East European Studies, Vol. 6, No. 2 (1992), p. 45.
[73]] Пор., напр., націоналістичні нападки на культуролога Вадима Скуратівського в газеті “Вечірній Київ” і прямо протилежні за ідейною спрямованістю докори на його адресу на сторінках журналів “Зоил” (1997, №1), “Искусство кино” (1997, № 4), газети “Киевские ведомости”. Таких самих протилежних оцінок зажила собі у ворогуючих таборах і ліберальна газета “День”, котра, з погляду ультра-“патріотичної” “Літературної України”, є шкідливим “шовіністичним, проросійським” виданням, а з погляду ультра-“незалежної” “Независимости” - не менш шкідливим виданням, яке “фліртує” з українськими націоналістами. Глухота колоніальної/антиколоніальної свідомості до постколоніальних текстів буває часами просто курйозною. Так, наприклад, стаття О. Дубини “Так хто ж відкрив Америку?”, написана як дотепна пародія на патріотичну мегаломанію в царині світової історії та географії, була сприйнята всерйоз і видрукувана в журналі “Українська культура” (№ 1, 1997, с. 38-9) під рубрикою “Цікаво знати…” - редакція навіть не запідозрила, що її містифікують. Інша “пост-колоніальна” пародія, віршована “Ода гривні” О. Ірванця, була знову ж таки сприйнята всерйоз - цього разу московською “Литературной газетой” (26 березня 1997, с. 13), котра присвятила півшпальти розповіді Лади Федоровської про маразми, до яких доходять у своєму патріотичному запалі українські націоналісти. Однією з ілюстрацій до цих “маразмів” виявилась пародійна “Ода гривні”, сприйнята московськими критиками як справжня (!) ода.