Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть (від чужинської школи до чужинського війська, від глузувань на вулиці із селюцької мови й походження до чиновницького глуму в усіх установах, від колгоспного покріпачення до покріпачення розумового, пропагандистського, від індивідуальних та групових поліційних репресій до широко-масштабного геноциду-голодомору), - така жертва не має особливого вибору, крім як (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника, і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, - і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту «історичною необхідністю», «прогресивним процесом братського взаємозближення і злиття орди і ясиру», «об'єктивно закономірним торжеством вищої культури (мови, релігії) над нижчою».
З усіх цих чотирьох варіантів поведінки «ясиру» перспективним, себто таким, що дає можливість вижити на довшій історичній дистанції, є тільки четвертий. Перші два, строго кажучи, взагалі не є варіантами, бо ж означають пряме самознищення; третій варіант означає знищення непряме, поступове, а все ж неухильне. Адже ґвалтівник чує приховану ненависть, внутрішній опір, і поборює таку жертву особливо жорстоко - аж до фізичного її знищення або ж зламу духовного, себто душевної капітуляції й переходу в окреслену йще категорію «г». Саме так схематично виглядає історичний процес перетворення «ясиру» у «яничарів», ототожнення жертви з ґвалтівником через прийняття його цінностей, його бачення ситуації, визнання усієї системи ґвалту «правильною» і, відтак, перехід на бік цієї системи й активна участь - тепер уже на боці «орди» - у дальшому поґвалтуванні «ясиру».
Особливістю цього процесу є, однак, те, що справжня його суть капітально містифікується і стає врешті невидимою чи, власне, невпізнанно спотвореною для всіх його учасників. З боку «орди», зрозуміло, немає жодної потреби та зацікавленості називати речі їхніми власними іменами, отож «ординська» ідеологія витворює цілий евфемістичний жаргон на означення того, що насправді відбувається. Так, класичні імперії XIX століття легітимізують свою експансію до «ближнього й дальнього зарубіжжя» як таку собі «цивілізаторську місію»; совєтська імперія витворює розгалужену міфологію «пролетарського інтернаціоналізму» і «зближення та злиття націй»; а новочасна російська імперія повертається до того самого, чим займалась її попередниця в XIX ст. на Балканах, - до захисту «одноплемінників» та «одновірців».
Дещо загадковішою є містифікація того, що відбувається, з боку «ясиру». Тут ідеться не лише про суто зовнішнє замовчування проблеми, спричинене «ординською» цензурою та репресіями, але й замовчування, сказати б, внутрішнє. Більшість поґвалтованих жертв не бажає признатися навіть собі, що їх було поґвалтоваио, більше того - що вони десятиліттями жили у стані пермаїгентного зґвалтування. Ця думка справді малокомфортна і, як і кожна глибока психологічна травма, вона виштовхується за межі свідомості, табуюється і, живучи далі у підсвідомості, стає причиною багатьох суспільних неврозів.
Не входячи тут у цю складну проблему (докладніше про неї йшлося у розділі 10), зазначимо лише, що табуювання певних слів і понять в українському публічному дискурсі є не так наслідком якоїсь інтелігентської «конспірації» (На це натякає п. Толочко), як невротичним страхом перед травмуючими національну психіку словами на зразок «русофобія», «українофобія», «русифікація», «націоналізм». Загальна неприязнь українського обивателя до цих слів пояснюється не лише суто раціональним впливом «антинаціоналістичної» російсько-комуністичної пропаганди, а й ще більше - ірраціональним генетичним страхом собаки, який знає, що до певних дротиків не можна торкатись, бо вони б'ють струмом. (Такими травматичними «дротиками» є не лише певні слова, а й уся українська мова, якою на людях бажано не користуватися, щоб не вдарило струмом «ординської» чи, радше, «яничарської»- насмішки, образи чи вдаваного нерозуміння).
Типово неприязне ставлення зрусифікованих українців до українців незрусифікованих, «щирих», або, як їх іще роздратовано називають, «бандер», є по-своєму теж характерним виявом суспільного неврозу. З психоаналітичного погляду, самі дерогативи тут є вельми промовисті: слово «щирий» означає певну негативну оцінку людини, яка є непотрібно, недоречно «щирою», себто «українською», «україномовною»; людини, яка «випендрюється», яка демонструє свою «українськість» там, де її краще не демонструвати, тобто публічно; людини, яка, простіше кажучи, опирається ґвалтові, тоді як усі з ним змирилися і воліють вважати цей свій стан нормальним, називаючи натомість ненормальними (дурнувато-«щирими») тих диваків, котрі все ще опираються. Лайка «бандера», під цим оглядом, є ще промовистішою, адже «бандерами» були ті, хто опирався поґвалтуванню найдовше і найзавзятіше.