Власне, складається враження, що заклики Тараса Кузя до «поліпшення» українсько-російських взаємин є радше даниною західним політологічним штампам (нагадаємо, що рецензована праця писалася у 1992-1993 pp. для західних замовників), аніж об'єктивно обґрунтованою і справді здійсненною концепцією. Благодушна утопійність цих закликів (на зразок різдвяного побажання вовкам і ягнятам жити у мирі), по суті, спростовується всіма фактами й міркуваннями, викладеними у книзі. «Із трьох головних політичних блоків, що існують у Росії, - пише Т.Кузьо, - лише один, так звані західники, яких асоціюють із президентом Єльциним, належним чином сприймає незалежність інших совєтських республік, включаючи Україну. Проте (!) ще у вересні 1992 р. міністр закордонних справ Росії Козирєв заявив, що не може бути цілковитої певності у питанні про територіальну цілісність України, кордони якої можуть бути змінені мирним шляхом. Президент Єльцин і міністр Козирєв поступово стають на позиції Громадянського союзу щодо колишнього СРСР».
(Нагадаємо, що так званий «Громадянський союз», створений іще за Горбачева як рупор всесоюзного військово-промислового комплексу, виступив у 1993 р. з ініціативою проведення референдуму в Україні, Росії, Білорусії та Казахстані про відновлення «федерації братніх народів»).
Іще гірші справи з двома іншими найвпливовішими політичними силами у Росії - крайніми лівими (комуністи Зюганова) та крайніми правими (нацисти Жириновського), - що їх Тарас Кузьо об'єднує у своєму аналізі під спільною маркою «націонал-патріотів». Розглянувши їхню теорію й практику, дослідник доходить до загалом невтішного висновку: «Опинившись при владі, "націонал-патріоти" неодмінно розпочнуть повномасштабну громадянську війну між Україною і Росією на кшталт югославської». Втім, до подібних наслідків можуть допровадити і єльцинські «демократи», адже, як стверджує Тарас Кузьо, «політикою Росії щодо ближнього зарубіжжя керує Міністерство оборони, якому Президент Єльцин може дозволити поводитися на власний розсуд, як, наприклад, у Абхазії, в обмін на підтримку цим силовим міністерством самого президента в його протистоянні з парламентом… Таке ставлення Росії до країн ближнього зарубіжжя є дуже небезпечним і може призвести до нестабільності у регіоні».
Загальні висновки, що їх робить Т. Кузьо про українсько-російські взаємини, теж не додають особливого оптимізму: «Ціла низка проблем, що призвели до холодної війни у відносинах між Росією та Україною, не залишає надії на швидке поліпшення справ. Навпаки, цілком імовірно, що їхні стосунки навіть погіршуватимуться».
Як бачимо, справи зовсім не в гаданому чи, власне, вигаданому «націоналізмі» Л.Кравчука, а в чомусь значно суттєвішому. Безуспішні спроби нового українського Президента, котрого важко назвати «націоналістичним», нормалізувати українсько-російські взаємини - є переконливим тому підтвердженням. Росія, вочевидь, іще довго, коли не завжди, залишатиметься такою, як вона є - амбітно-агресивною, непередбачуваною й іманентно-українофобською. Відповідно й концепція національної безпеки України повинна ґрунтуватись на цій об'єктивній реальності, а не на утопійних загалом сподіваннях «поліпшити» те, чого поліпшити поки що неможливо через принципово різне розуміння тої «ліпшості».
Сказане, зрозуміло, не означає свідомої і зумисної конфронтації зі східним сусідом: жорстка політика маленьких країн Балтії щодо Росії неможлива і непридатна для України з цілого ряду причин, найголовніша серед яких - «слабка та неоднорідна національна самосвідомість населення», наявність у багатьох людей «подвійної російсько-української культурної тотожності» і, зрештою, брак не лише української національної тотожності, а й громадянської «лояльності щодо Києва». «У державі, де одна частина населення ставиться до Росії як до "найщирішого друга", - зауважує Тарас Кузьо, - а інша - розглядає її як "найзапеклішого ворога", розробити розумну і зважену політику національної безпеки вельми важко».
Поміркованість не повинна, однак, означати капітулянтства: неприйняття (свідоме чи вимушене) «прибалтійської» екстреми не повинне штовхати українських політиків до екстреми, скажімо так, «білоруської», себто до безвольного слідування у фарватері російської політики і покірного виконання всіх «інтеграційних» забаганок московського центру. (Хоч саме такого «поліпшення» українське- російських взаємин, власне, й добиваються російські та проросійські «інтегратори»). Політика України щодо Росії повинна звестися головно до «доброї міни» - що, схоже, й роблять на різні лади всі українські уряди. За всієї серйозності зовнішньої загрози з боку Москви, стверджує Тарас Кузьо, «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять внутрішні проблеми», передусім - «затяжна економічна криза та недостатність реформ».