Цим співвідношенням, до речі, легко пояснюється домінування російської книжки, преси і, взагалі, культури на українському ринку, головним клієнтом якого є значно чисельніша російськомовна (а не україномовна) інтелігенція. За даними Єйна Бремера, щоденні газети у Львові(!) читає 63% росіян і лише 43% українців, у Києві відповідно - 58 і 51%, у Сімферополі - 50 і 28. Українці, як бачимо, все ще лишаються переважно селянською (чи робітничо-селянською) нацією, культурно й освітньо недорозвиненою й належно не представленою в найбільш престижних і кваліфікованих видах діяльності. Російська геґемонія в Україні зберігається таким чином у більш витончених і неявних (начебто суто «культурних», а не політичних) формах. Будь-які посягання на цю геґемонію сприймаються росіянами досить вороже - як «ущемлення громадянських прав», «насильницька українізація» й міфічна «дискримінація за національною ознакою».
Росіяни [писав з цього приводу Тарас Кузьо] завжди були настільки привілейованими іммігрантами, що спроби будь-якого національне свідомого уряду в Києві змінити цю ситуацію й підтримати якимсь чином українську мову, культуру, освіту наражаються на спритно маніпульовані звинувачення у «примусовій» українізації. [75]
Хоч здебільшого йдеться (якщо взагалі йдеться) лише про порушення наявного - по суті, колоніального й глибоко несправедливого щодо українців - статусу-кво, забезпечення прав україномовної меншості у південно- та східноукраїнських містах, де вона й досі всебічно упосліджується й дискримінується.
До всього цього Єйн Бремер у своїх висновках не доходить - бо формально це й не повинно бути темою його студії. Відсутність, однак, ширшої постколоніальної перспективи перешкоджає автору, на наш погляд, збагнути й належно прокоментувати деякі отримані ним цифри. У вступі дослідник обмежується лише загальними міркуваннями про те, що після розпаду СССР мільйони росіян за межами Росії зненацька перетворилися з панівної нації у «діаспору», права якої виявились якщо не ущемленими, то принаймні загроженими. (У випадку України ми все-таки воліли б говорити не так про права, як про традиційні колонізаторські привілеї, що справді опинилися тепер - бодай теоретично - під загрозою).
Як наслідок - «панівна нація переживає фундаментальну кризу ідентичності: до якої політичної спільноти їй тепер належати і кому виявляти свою лояльність?» (Бремер, с.261). Відповідь російських меншин на нові політичні реалії виявляється в різних пострадянських республіках найрізноманітнішою: «від співпраці до конфліктування, від демонстрацій до еміграції і від парламентських акцій до стрілянини на вулицях». Зважаючи на геополітичні та інші чинники, «доля російської меншини в Україні має величезне значення не лише для регіону, а й для міжнародного миру та безпеки загалом», - стверджує Бремер.
На думку дослідника, представники панівного етносу, опинившись у ролі національної меншини, мають три можливості, які можна умовно означити як «відчуження, боротьбу та інтеграцію». Перша можливість означає відчуження етнічної групи від довколишньої системи; на індивідуальному рівні таке відчуження виявляється передусім через еміграцію, на колективному - через вимогу максимальної автономії аж до повної самостійності чи возз'єднання з етнічною батьківщиною. Другий варіант («боротьба») означає визнання нової державної системи з одночасним відстоюванням своїх етнічних прав (у найрізноманітніших формах - аж до насильницьких); тобто йдеться про боротьбу за новий міжетнічний лад або ж (частіше) про збереження попереднього.
За всієї своєї відмінності обидва варіанти подібні у головному: «нова національна культура по-справжньому не засвоюється; навпаки, міжетнічні суперечності зберігаються і навіть загострюються». Під цим оглядом «боротьбу» можна вважати певною формою чи етапом «відчуження» - і навпаки. Справді цікавим і перспективним є третій варіант - «інтеграція у нову державну систему». Така інтеграція передбачає передусім ослаблення етнічної ідентичності й формування етнічності громадянської (Єйн Бремер дотепно називає такий процес «секуляризацією ідентичності»).