Найцікавішими, однак, і, либонь, найкурйознішими є відповіді на запитання «Яка країна представляє собою найбільшу загрозу для України?» та «Яка країна, на ваш погляд, є військово-політичним союзником України сьогодні?» В обох випадках на першому місці - з великим відривом від усіх інших було названо Росію: «найбільшою загрозою» її вважає 25% опитаних, «головним союзником» - 23%. Загрозу в особі США вбачає 4,6% опитаних, союзника - 9,9%. Польща у списку союзників виявилася п'ятою (після Росії, США, Німеччини і… Білорусі); у списку потенційних противників - десятою (знову ж таки після Росії, США, Німеччини, Білорусі, а також - Румунії, Туреччини, Японії, Китаю та Іраку). [90]
Зрозуміло, отже, що за таких настроїв населення політика українського уряду не може бути ані більш проєвропейською і пронатовською, ніж вона є сьогодні, ані більш антиросійською чи антиесендівською, ніж вона була за Кравчука чи за Кучми. Характерно, однак, що загальне ставлення українських еліт до Європи є значно позитивнішим, ніж ставлення пересічного громадянина. Так, європейська ідентичність, поряд з національною, притаманна 52 відсоткам українських еліт і лише 24% загальної публіки (в Білорусі ці цифри становлять відповідно 28 і 26% - що свідчить, скоріш за все, про відсутність еліт; а в Росії - 29 і 16%). До членства в Європейському Співтоваристві прихильно ставиться 77% українських еліт і лише 51% загальної публіки; до членства в НАТО - відповідно 47% і 29. (Знову ж таки, для порівняння, в Росії ці цифри становлять відповідно 26 і 20%, у Білорусі - 23 і 26%). [91]
Замість висновків
Як бачимо, справа з «нашою європейською орієнтацією» не є такою легкою, як би того хотілося першому президентові України Михайлові Грушевському чи його нинішнім спадкоємцям. Саме амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт - чи то йдеться про вимушений «федералізм» Центральної Ради, чи про вимучене «есендівство» Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого - всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого - запобігає перед Москвою. З одного боку - декларує свій рух до Європи, з іншого - нагадує про важливість «євразійських» зв'язків.
Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом «постсовєтської шизофренії». Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян - що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність - як джерело стагнації - уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища «проєвропейська» орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.
«Можна навіть трохи пошкодувати, що Микола Рябчук настільки вичерпно з'ясував цю тему, що певний час писати про сучасний український націоналізм буде не легше, ніж про українське Середньовіччя - після праць Наталі Яковенко».
Віталій Пономарьов,
Сучасність, ч. 1, 1999.
«І саме супероб'єктивність і безсторонність Миколи Рябчука, його позиція "над" або "збоку" українсько-російських історичних суперечок і підводить його. Бо національне питання належить до тих, де одне раціональне зерно на правильний шлях не виведе».
Лариса Масенко,
Українське слово, 6 лютого 1997.
«Очевидно, "історизм" Юрія Шереха-Шевельова [і] якась потворна роздвоєність Тараса Гунчака-науковця та Гунчака-редактора на замовлення стали віхами на шляху до маріонеткової безхребетности Івана Дзюби й ідеологіч-ного фіглярства "перевченого" Миколи Рябчука».