Деякі з цих рецептів, як уже зазначалося, є слушними, деякі – вкрай наївними, на зразок пропозиції зібрати в діаспорі кілька мільярдів доларів на стабілізацію української валюти, вдувати в Україні відповідну «ринковим вимогам фабрику паперу» (бо лише у відсутності такої фабрики автор вбачає причину глибокої кризи українського книговидання), чи надати статус «офіційности російській мові», відбивши тим самим противникові охоту «вломлюватися у відкриті двері» й послабивши таким чином «опір російськомовних елементів проти українізації і політичної самостійности України».
Приклад сусідньої Білорусі, де нещодавно в Мінську закрили останню білоруську школу, здається, наочно показує, якої «двомовності» домагаються для себе в постсовєтських республіках русофони: йдеться їм не просто про «офіційність» російської мови поряд із тубільною (така офіційність гарантована їй Законом України про мови, згідно з яким російська може вживатися як офіційна поряд з українською в усіх місцях компактного мешкання росіян, себто практично в усіх великах містах), а – про її офіційне вживання замість тубільної, тобто про консервацію совєтської ситуації, за якої тубільним мовам відводилась суто ритуальна декоративна роль, простіше кажучи – йдеться не про право офіційно вживати російську мову (бо таке право за нею існує – і de jurе, i, тим більше, de facto), a – про право не вживати і взагалі не знати мови аборигенів – як за старих добрих часів.
Важко сказати, чи П. Балей обминає ці проблеми тому, що не бачить їх, чи тому, що вважає поганий мир в Україні ліпшим усе-таки від доброї бійки (хоч, зазначмо, обговорення суспільних проблем у демократичній державі не конче повинне закінчуватися бійками). В кожнім разі, автор дещо недоцінює «хиткість» української незалежності та, особливо, зовнішні загрози для неї і, відтак, абсолютизує потребу зберегти злагоду в суспільстві за будь-яку ціну – хоч би нею було толерування некомпетентної, скорумпованої влади й подальше упослідження україномовної меншості в Україні.
А тим часом цілком очевидно, що не може бути демомократичною й динамічною та держава, де немає впливової опозиції, де суспільні проблеми не обговорюються, а рішення ухвалюють президентська кліка чи олігархічні клани. Білоруський «досвід» показує, що «суспільна злагода», «всенародна лояльність до президента» і, зрештою, відсутність впливової опозиції аж ніяк не сприяють розбудові держави-нації та зміцненню її суверенітету – скоріше навпаки. І хоч би які заслуги ми приписували комуністичній номенклатурі за проголошення незалежності України 1991 року, ми не сміємо забувати, що головним носієм і промотором цієї ідеї були націонал-демократи, і що «самостійництво» номенклатури великою мірою визначає саме їхня чисельність і впливовість (зіставлення Білорусі та України знову ж таки може бути доволі повчальним).
Якщо українські націонал-демократи й заслуговують критики, то зовсім не за свою опозиційність, а радше за її брак (за часів Кравчука) та за невміння фахово артикулювати суспільні проблеми й вимоги (див. вищезгаданий «Маніфест української інтелігенції»). В кожнім разі, нема жодних підстав докоряти їм за «нездатність до державотворення», як це робить Петро Балей, – бо ж при владі вони не були, за винятком вельми сумнівної й справді маловартісної участі окремих «демократів» на других ролях у владних структурах. І тим більше безпідставними є авторські розмірковування про те, що влада номенклатури є меншим злом для сьогоднішньої України, ніж влада націонал-демократів. Адже автор сам визнає, що демократи й не мали шансів прийти до влади, бо до цього не готове совєтизоване й зрусифіковане украінське суспільство. А якби вони все-таки прийшли до влади, то означало б тільки одне: що українське суспільство є іншим. Але тоді й демократи були б для нього не більшим злом, ніж для суспільств чеського чи естонського, котрі чудово дали собі раду без комуністичної номенклатури.
Історія, на жаль (чи на щастя), не знає умовного способу, і спекуляції на тему «а що було б, якби президентом 1991 року став не Кравчук, а Чорновіл» – позбавлені сенсу, в того українського народу, який ми маємо, Чорновіл не мав шансів стати президентом та й навряд чи найближчим часом хто-небудь із послідовно «антисоветских» політиків такі шанси матиме. А якщо все-таки уявити цілком фантастичну ситуацію, що Чорновіл раптом став 1991 року президентом, то це означало б лише, що в нас зовсім не український народ, а якийсь інший – польський або литовський. І проблем ней народ мав би із Чорноволом, мабуть, не більше, ніж із Валенсою чи Ландсберґісом. І сама Україна була б уже нині десь між Польщею та Литвою, а не між Росією та Казахстаном. І наші Кучми та Кравчуки, Симоненки й Морози були б, скоріш за все, Кваснєвськими та Бразаускасами. Але все це безглузді гіпотези, бо перемога націонал-демократів над посткомуністами в Україні належить поки що до жанру такої ж фантастики, як і раптове перетворення домодерного різноетнічного субстрату па території УССР на модерну європейську націю.
«КРЕОЛІЗАЦІЯ» МАЛОРОСІЙСТВА:
ідеологічний аспект
Дві книжки, про які тут ітиме мова, – «Нова Україна: якою я її бачу» Володимира Гриньова та «Україна на порозі XXI століття: політичний аспект» Дмитра Видріна і Дмитра Табачника – привертають увагу головно тим, що всі троє їхніх авторів є чи принаймні були донедавна досить помітними постатями в українській політиці. Володимир Гриньов був одним із заступників голови Верховної Ради в 1990-93 роках, головою об'єднання «Нова Україна» в 1993-95 pp. та співзасновником Міжрегіонального блоку реформ, що створювався для підтримки Леоніда Кучми на президентських виборах-1994, а згодом – радником президента з питань регіональної політики.
Дмитро Табачник, який теж посприяв перемозі Леоніда Кучми на виборах (він керував його передвиборчою кампанією в 1994 й допомагав у 1999-му), понад два роки очолював президентську адміністрацію, зробивши свою посаду ледь не другою за впливовістю у державі. І хоча після численних скандалів Леонід Кучма змушений був наприкінці 1996 року пожертвувати фаворитом, кар'єра Дмитра Табачника на цьому не закінчилася, як і його вплив на президента.
Подібний (комсомольсько-марксистсько-ленінсько-філософський) шлях пройшов і Дмитро Видрін, котрий у 1992 році заснував «під себе» Міжнародний інститут глобальної регіональної безпеки, короткочасно фліртував із Кравчуком, проте в 1994 році своєчасно поставив на Кучму і став вітоді його радником із питань внутрішньої політики. Після відставки наприкінці 1995 року Дмитро Видрін зник із політичного обрію – злі язики кажуть, що як громадянин Росії він знайшов собі відповідніше місце у сусідній державі, – проте навіть у цьому випадку його повернення в українську політику не виглядає цілком нереальним.
Хоч би там як, а погляди всіх трьох згаданих тут осіб є цікавими, – незалежно від їх об'єктивної вартості, а тим більше від стилю, яким вони викладені. За своїми посадами усі троє належали, а дехто й далі належить до «людей Кучми», тож їхні погляди можна великою мірою вважати артикуляцією поглядів президентського середовища, такою собі «ідеологією кучмізму». Ця ідеологія, хоч і не стала ідеологією «загальнодержавною», цілком могла й, за відповідної кон'юнктури, цілком іще може нею стати, враховуючи впливовість згаданого середовища та сприйнятливість до такої «ідеології» великих сегментів українського суспільства.
Креольська ідеологія
Книжка Гриньова, опублікована по-російськи й по-українськи («Нова Україна: якою я її бачу», 1995), може бути окреслена як своєрідна біблія російськомовного ліберала, однаково ворожого щодо комунізму та (українського) націоналізму й однаково прихильного до ліберально-демократичних принципів західного взірця та стратегічного союзу з Росією – взірця, сказати б, «євразійського». Вже на перших сторінках автор засуджує Леоніда Кравчука за «штучну ізоляцію» України від Росії і стверджує, що незалежність не принесла населенню України справжньої свободи. Водночас він не схвалює тих, хто закликає повернутися у минуле, оскільки вони просто не розуміють, що «саме у цьому минулому коріння наших сьогоднішніх бідувань і саме воно крок за кроком, рік у рік підштовхувало нас до сьогоднішньої трагедії». Ліберально-демократичні погляди автора виразно виявляються в першому розділі, присвяченому ринковій економіці. Саме ринкова економіка і приватна власність, стверджує Володимир Гриньов, здатні принести більшості населення економічну свободу і незалежність, забезпечити високий рівень життя. Натомість націоналізм розглядається в одному ряду з комунізмом як потенційне джерело тоталітарних збочень.