Постсовєтський «прагматизм»
Дмитро Видрін, Дмитро Табачник і Володимир Гриньов репрезентують погляди російськомовних ліберальних еліт, які, зрозуміло, не є поглядами масовими хоч би тому, що в Україні немає розвиненого середнього класу і, відповідно, «горожанського» суспільства – живильного середовища для будь-якого лібералізму. Певні аспекти цих поглядів збіглися в 1994 році з настроями широких люмпенізованих мас півдня й сходу України, зумовивши успіх Л. Кучми на президентських виборах. Проте назагал для цих мас значно зрозумілішою і прийнятнішою є ідеологія проросійських комуністів, ніж проросійських лібералів.
Прагматичний Л. Кучма досить швидко відчув, що бути одночасно антикомуністом і антинаціоналістом в українських умовах – неприпустима розкіш, забавляння з якою може легко його позбавити двох найпотужніших важелів соціальної мобілізації. Відтак він помітно відступив від тої ідеології, яка принесла йому перемогу на виборах-94, а зрештою, відмовився і від послуг декотрих ідеологів.
Так, уже через рік він заявив – усупереч тезам Гриньова, – що ніколи не заперечував необхідності національної ідеї:
Я вважав і вважаю лише, що ця ідея не працюватиме, якщо буде наповнена самим тільки етнічним змістом. Але усвідомлюю, що національна ідея може стати одним із важливих мобілізаційних чинників у незалежній українській державі.
Неприйнятною виявилася й ідея федералізації України, обстоювана Гриньовим, як і його ж концепція України як країни двох «корінних» народів, українського і російського, а відтак симбіозу двох державних мов, двох культур, двох історичних традицій тощо. Зрештою, навіть у ліберальному таборі деякі погляди В. Гриньова не отримали схвалення – як, скажімо, його ідеалізація царського врядування на Україні чи заперечення двохсотлітньої русифікації краю.
Трьохрічний період не виявив суттєвих відмінностей між зовнішньополітичними орієнтаціями Л. Кравчука та Л. Кучми, зокрема щодо СНД, де Україна підтримує економічні ініціативи, проте уникає військової й політичної інтеграції, яка може скласти загрозу її суверенітетові. Життя, схоже, саме дало відповідь на ілюзії лібералів щодо легкої «нормалізації» відносин із Росією, показавши, що все залежить тут зовсім не від «націоналіста» Кравчука та його міфічного «західноукраїнського» оточення (і не від «інтернаціоналіста» Кучми та його дорадників-«євразійців»), а головним чином від самої Росії, її бажання чи, власне, небажання сприймати Україну як рівноправну державу, а не такий собі прикрий історичний казус.
Не збулися ілюзії лібералів і щодо швидких та ефективних економічних реформ, – життя теж показало тут, як мало воно залежить від «добрих намірів» Президента та його дорадників-«реформаторів» і як багато – від мафізованих номенклатурних кланів, котрі, власне, і є справжніми господарями країни. Як з'ясувалося, ця олігархія потребує «радикальних реформ» іще менше, ніж «інтеграції з Росією». Одна річ – ідеологічна риторика, інша – практична політика.
Підсумовуючи, можемо сказати, що «ідеологія кучмізму», артикульована його апаратом, виявилася ще ефемернішим явищем, ніж «ідеологія кравчукізму», артикульована націонал-демократичною, переважно гуманітарною інтелігенцією. Розбіжність між «ідеологією» та реальним життям обернулася для націонал-демократів глибоким розчаруванням та політичною розгубленістю, а для апаратників – кар'єрними пертурбаціями (Д. Видрін подав у відставку з президентської адміністрації в 1995 р., Д. Табачника вигнали звідти в 1996-му, а В. Гриньов просто утримується в останні роки від «ідеологізування»). Знаменно, до речі, що обидві згадані тут книжки зникли з книгарень швидше, ніж там з'явилися. Причина такого курйозу загалом очевидна: «ідеологія кучмізму», озвучена згаданими авторами, була актуальною, себто мала пропагандистський сенс у 1994 p., напередодні виборів, але вже через рік, коли книги нарешті вийшли з друку, ця ідеологія, та ще й із вуст найближчих співробітників Президента, не була, м'яко кажучи, «політично коректною» і доречною.
Кардинальна невідповідність між офіційними ідеологіями та реальним життям мала й має, крім безлічі негативних, принаймні один позитивний наслідок: зміна режиму, а отже, й «ідеології» практично ніяк не позначається на практичній політиці жодного нового уряду, а отже, й на довколишньому житті. Україна, таким чином, втішається зі стабільності, яку злі язики, щоправда, називають застоєм і загниванням.
Чи буде написана врешті книга про ту справжню ідеологію, яку сповідує сьогоднішня (і вчорашня, і позавчорашня, зрештою) українська олігархія? Сама олігархія, зрозуміло, в такому озвученні не зацікавлена – їй куди вигідніше використовувати для тимчасових потреб (як таку собі димову завісу) ідеологію кравчукізму, кучмізму, марксизму-ленінізму – яку завгодно, аби не справжню. Бо справжня виглядає надто вже вбого й бридко – як з погляду етики, так і з погляду звичайного кримінального кодексу.
КОЛОНІАЛЬНА СПАДЩИНА І СОВЄТСЬКА СПАДКОВІСТЬ: парадокси десовєтизації
Схоже, що за кілька років української незалежності на Заході з'явилося більше книжок і статей про сучасну Україну, ніж за всі попередні десятиліття її колоніального напівіснування. Україністика перестала бути екзотикою чи навіть ексцентрикою – об'єктом уваги кількох дивакуватих американців або канадців (зазвичай українського походження).
Кетрін Ваннер, подібно до багатьох «новоприбульців» у цю галузь, має ґрунтовну освіту в ділянці русистики. Це, як відомо, часто не полегшує, а ускладнює опанування «суміжної», такої «близької», здавалося б, галузі. Але задля справедливості зразу зазначимо, що загалом книжці Ваннер «Тягар мрій. Історія та ідентичність у постсовєтській Україні» (Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998) москвоцентризм не притаманний, хоча деякі її побіжні й надто вже поверхові оцінки та формулювання й зумовлені певними совєтологічними штампами. Наприклад, складне і справді двозначне становище українців напередодні й під час Другої світової війни вона зводить до цілком однозначних, примітивно-пропагандистських тверджень про «колаборацію українських націоналістів із нацистами, підготовлену Степаном Бандерою»; цілком безпідставно називає Києво-Могилянську академію «вкрай націоналістичною»; за подібною, вочевидь, логікою окреслює одну з приватних шкіл у Львові як «гіпернаціоналістичну»; без видимих сумнівів стверджує, що «Петлюру асоціюють із сумнозвісними погромами, що їх учинили війська УНР».
Подеколи вона явно з чужого голосу висловлює судження, що мають мало спільного з українською дійсністю, зате багато – з колоніальними уявленнями про неї: «Маючи у своєму розпорядженні обмаль культурних надбань, політичні й культурні лідери України звернулися натомість до історії». Або: «Щораз менше російських газет, журналів, книжок, телевізійних програм проникає в Україну, поглиблюючи й без того помітний інформаційний вакуум».
Нарешті, одним із наслідків недостатньої обізнаності авторки з українською історією та культурою є помітне переважання в книжці російського, сказати б, «ілюстративного» матеріалу (коли йдеться, зокрема, про 20-30-ті роки), а також прикрі фактичні помилки на зразок того, що Коротича названо харків'янином, Винниченка – істориком, смерть Володимира Івасюка перенесено зі Львова до Чернівців, дату спорудження в Києві велетенського пам'ятника Ленінові під готелем «Москва» переплутано з датою встановлення меншого пам'ятника на Бессарабці (1946) тощо.
Попри всі ці хиби, «Тягар мрій» є загалом сумлінною науковою працею, що намагається простежити непрості зв'язки між процесами націєтворення та формування нової культурної ідентичності в сьогоднішній Україні. Сама авторка називає свою синтетичну працю «багатогалузевою етнографією» динамічних процесів постсоціалістичпого перетворювання націоналістичної ідеології в інституціалізовану національну культуру і національну ідентичність. «Така тнографія є, по суті, етнографічним вивченням держави, дослідженням її спроб узгодити суперечливі інтереси та візії утвердити категорії, періоди та події, що надають суспільного значення особистому й колективному досвідові».