Україна, всупереч незліченним прогнозам західних аналітиків, не розпалася на дві половини, не поринула в громадянську війну, ані навіть в економічний хаос, попри загальну дисфункціональність гіперкорумпованої держави й очевидний занепад нереформованої постсовєтської економіки. Закономірно, отже, що після тривалого скепсису багато хто з-поміж західних спостерігачів відчув певний подив, а відтак і бажання розібратися в цьому дивному українському феномені. У липні 1995 року американська дослідниця Елізабет Понд опублікувала в аналітичному місячнику «Гаріман ревю» статтю під характерною полемічною назвою: «Польща – не Югославія. І Україна теж». Східноєвропейські країни, вважає авторка, досягли значних успіхів у здійсненні неймовірно складних, одночасних реформ економіки, державного управління, соціальної сфери. На жаль, пише вона, цей важливий досвід (зокрема – «взірцеве трактування Україною своїх етнічних меншин») мало відомий на Заході і належно не оцінений. А тим часом саме Україна, на думку авторки, є ключовою державою регіону:
Україна може поширити надію на схід або кавказький хаос на захід. Якщо збудеться найгірший сценарій і Україна впаде, вона впаде в руки Росії, додавши нової енергії російському імперіалізмові, який остаточно розчавить тамтешні паростки демократії. Але якщо збудеться найкращий сценарій, Україна продемонструє, що західні цінності не такі вже й чужі східним слов'янам… Захід не повинен бути пасивним спостерігачем змін у цій країні. Ані, тим більше, не повинен, як це було раніше, будувати свою політику щодо України як відлуння своєї російської політики. Захід має значно більший вплив у Києві, як у Москві. І мусить використовувати цей вплив розважливо й цілеспрямовано… Винагородою для нас може стати щось більше, ніж принадливий новий ринок в умовах теперішнього споживчого вибуху, і навіть щось більше, ніж надійний буфер проти російських ультранаціоналістів… Нові динамічні зміни в Центральній Європі можуть стати поважним стимулом для нашого власного підупалого духу демократії.[8]
Ще один характерний зразок такого ентузіастичного, часом аж надто, погляду на Україну – стаття Джуліани Пілон під назвою «Москва повинна повчитись у Києва вмінню знаходити компроміси», – опублікована у популярному ілюстрованому тижневику «Інсайт» 24 квітня 1995 р. Протиставляючи мирну політику Києва у Криму – кривавим злочинам російської вояччини у Чечні, авторка радить російським політикам відмовитися від вирішення проблем з позицій брутальної сили і натомість уважніше приглянутися до досвіду свого південно-західного сусіда з надією дечому в нього повчитися. На думку авторки, українці не втратили віри в можливість вирішувати свої проблеми політичними методами – незважаючи на надзвичайно важкі умови життя і прогресуюче суспільне відчуження. Майже половина опитаних, за її даними, вірить, що суспільні проблеми можна і треба вирішувати шляхом голосування. І навіть більша половина опитаних цікавиться суспільно-політичними проблемами своєї країни.
Просто дивовижно [пише Дж. Пілон], звідки береться таке позитивне ставлення в атмосфері посткомуністичної напівосвіченості в питаннях демократії та громадянських прав. Віра цих людей у демократію походить радше з їхнього травматичного досвіду зіткнення з комунізмом, аніж з глибокого розуміння того, як працює вільне суспільство. А проте українці, схоже, готові вчитись у Заходу і воліють мирно залагоджувати внутрішні конфлікти. Хтозна, може, й росіяни, втомившись масакрами у Чечні, приглянуться нарешті до українського досвіду.[9]
Нація нізвідки
Позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході і, хоч не є поки що переважним, усе ж складає дедалі помітнішу конкуренцію традиційному русоцентризму та русофільству західних інтелектуалів. Років двадцять тому більшість західних фахівців, не кажучи вже про пересічну публіку, сприймала Україну виключно як частину «Росії», тобто концептуально перебувала в оптичному полі російсько-імперського та совєтсько-імперського офіціозу. Як зазначає один з провідних американських україністів, Григорій Грабович, донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги – автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з'явилося вже кількасот.[10]
Зрозуміло, що більшість старих совєтологів, перехрестившись на «транзитологів», «постсовєтологів» і фахівців із «нових незалежних держав», не позбулася традиційного русоцент-ризму, – як не позбулись подібних реліктів їхні совєтські колеги із кафедр марксизму-ленінізму, в один день перекваліфікувавшись на фахових «політологів» та «етнодержавознавців». Колишній посол Сполучених Штатів Америки в СССР Джек Метлок опублікував нещодавно надзвичайно показову під цим оглядом статтю "The Nowhere Nation" – «Нація нізвідки» (The New York Review of Books, 24 February 2000). Формально написана як рецензія на п'ять різних книжок, що з'явились останнім часом про Україну в англомовному світі, стаття є фактично спробою синтетичного погляду на сьогоднішню Україну – з необхідними історичними екскурсами, соціологічними викладками і, навіть, посиланнями на приватні розмови з українськими політиками та урядовцями.
Вісім років української незалежності не минули для західних (пост)совєтологів цілком марно: на відміну від згаданої на початку цього нарису статті Абрагама Брумберґа, стаття Метлока в тому самому виданні вже не має такого злостиво-зневажливого характеру, ані не містить таких явних фактологічних дурниць – хоча й не позбавлена «компетентних» пасажів на кшталт:
Окрім шляхти, селян та козаків, там [в Україні] жили також євреї, важливий прошарок населення, що перебував у складних взаєминах як зі шляхтою, так і з селянами, і що став урешті об'єктом особливої ворожості з боку козаків, котрих царська влада нерідко використовувала для погромів у єврейських поселеннях‹.sup›[11]
Дилетантське нерозрізнення козаків українських і царських не заважає, однак, п. Метлоку вважатися «експертом з регіону» й робити глибокодумні висновки з усіх, хоч би яких складних, питань української історії та сьогодення, включаючи економіку, українсько-російські взаємини, становлення національної ідентичності, мовно-культурну ситуацію тощо. Всі ці «висновки» за своєю проникливістю та концептуальною глибиною мало чим відрізняються від стандартних публікацій на українську тему в московських квазіліберальних газетах та їхніх «малоросійських» аналогах. Не володіючи українською мовою, ані, зрештою, матеріалом, «аналітики» типу Метлока покладаються головним чином на російськомовні джерела, поради московських та, деколи, київських «експертів» відповідної орієнтації, а також – на власні стереотипні уявлення про Україну, сформовані велетенським масивом західної русистики та совєтології.
Як наслідок – усякий об'єктивний підхід до української проблематики трактується ними як націоналістичний, натомість усякий російсько-націоналістичний погляд на Україну проголошується об'єктивним. 3-поміж п'яти книжок, які нібито оглядає Джек Метлок, його безоглядну симпатію здобуває лише одна – украй поверхова і тенденційна книжка журналістських нарисів Анатоля Лівена «Україна і Росія: братерська непримиренність» із певними претензіями на політологічні узагальнення. Метлок нібито й усвідомлює, що ця книжка «багатьом українцям видасться русоцентрнчною», проте сам дає їй щонайвищу оцінку: вона, мовляв, «сповнена вельми проникливих і врівноважених суджень» і, взагалі, це незамінна «вступна лектура для кожного, хто не може розібратися в тому, що діється у сьогоднішній Україні, або хто схильний звалювати всі її проблеми на Росію».