Цей стереотип формувався російськими колонізаторами впродовж багатьох століть і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги» (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом» («богоносцем» у царські часи, «оплотом світового революційного руху» в часи совєтські), тобто народом зі спеціальною історичною місією – об'єднати довкола себе усіх слов'ян («слов'янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція»).[36] Зрозуміло, що в контексті такої ідеологеми українці автоматично зараховуються до народів «неісторичних», «безперспективних» і, взагалі, трактуються як така собі гілка єдиного руського (=російського) древа, відчахнута від нього лихими історичними силами, а проте в усі часи сповнена іманентного прагнення знову з тим древом зростися і, врешті, злитися – в процесі задекларованого комуністами «зближення і злиття націй».[37]
У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше – російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з'ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе «братерство») й окреслювалось майбутнє (точніше – відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, «злиття» як верховне благо для химерної «недонації»).[38]
На повсякденному, нерефлективному рівні цей самий стереотип функціонував у вигляді простодушних формул, виголошуваних містифікованим обивателем: «а яка разніца – рускій чи українець, ето ж почті то же самоє» чи «а мені всьо равно, як разговаривать – по-рускі чи пo-українські». При цьому, однак, більшість старалася «разговаривать» усе-таки «пo-руські», бо воно, виявляється, «какось удобнєє», та й, правду кажучи, «прилічнєє».
Механізм розумового поневолення («умственного подчинения», у термінах академіка Вернадського,[39] чи «ментального колоніалізму», за новочаснішим формулюванням Саїда)[40] мав досить витончений і неявний для більшості громадян характер.[41] Українська мова в СССР (на відміну від простодушнішої царської Росії) формально не заборонялась, але досконала система освітніх, пропагандистських, адміністративних заходів успішно марґіналізувала функціонування цієї мови, максимально обмежувала можливості вияву національної ідентичності, мінімізувала процес національного самоусвідомлення.
Наслідком такої вмілої й цілеспрямованої політики став вражаючий феномен «національної непритомності» (термін Оксани Забужко)[42] доволі чисельного, 50-мільйонного європейського етносу, що входить у XXI століття з національною самосвідомістю доби феодалізму. В кожнім разі, й сьогодні значна частина українського населення ідентифікує себе як «тутешніх» («Мы не русские и не украинцы, мы одесситы, мы донбассцы, мы киевляне» – таку відповідь досить часто можна почути в різних регіонах України).[43] Подібним чином вона сприймає і свою мову: «Це ми тут балакаєм по-мєстному, а ви там у городі мусите балакать по-городському», – повчала мою дружину її сільська родичка, помітивши, що ми з дітьми балакаємо таки «по-мєстному», себто по-українськи. За всіма ознаками це – психологія суто середньовічного етносу, який ніби й не пройшов іще доби націєтворення, «доби націоналізму» (як назвав свою книгу про XIX ст. Ганс Коен),[44] етносу, що ніби застиг десь у добі гетьманщини – якраз напередодні остаточної колонізації України Росією, – коли всі були «руські» і всі «православні».[45]
За моїми приблизними оцінками, лише третина населення України має чітку національну самосвідомість і однозначно ідентифікує себе з українською політичною нацією.[46] Дві третини – це не росіяни й не українці, це «мєстні», «тутешні», це люди, які поки що перебувають на донаціональному (і доісторичному – якщо йдеться про новітню історію) рівні розвитку. Потенційно вони можуть стати і росіянами, і українцями, і навіть громадянами Київської Русі, а можуть і витворити якусь донбаську, херсонську чи криворізьку націю (на зразок «римської», яка, схоже, твориться на наших очах).[47]
Безумовно, з одного боку, існує українська держава яка, очевидно, сприятиме процесові націєтворення, проте з іншого – існують старі колоніальні структури й старі колоніальні кадри, які завжди робили усе можливе, щоб того процесу не допустити, і, вочевидь, ще довго це робитимуть хоч би тому, що нічого іншого робити не звикли й не вміють. Інерція старих бюрократичних структур і старого українофобського мислення досить сильна, аби успішно протистояти зусиллям слабкої постколоніальної і посткомуністичної держави з недорозвиненим громадянським суспільством і недобудованою нацією.
Подолання вкрай негативного автостереотипу, прищепленого мільйонам денаціоналізованих українців колоніальною владою, не виглядає, у кожнім разі, такою легкою й швидкою справою, як це видавалось багато кому у перші дні незалежності. Так соціологічні опитування, проведені на Луганщині, показують, що лише 24% тамтешніх українців вірять, ніби в регіоні коли-небудь переважатиме українська мова й культура, натомість 8% українців певні, що Донбас стане регіоном суто російським, і ще 55% вважають, що збережеться сьогоднішній стан – стан повсюдного й доволі агресивного переважання російської мови й культури, загалом близький, як на мій погляд, до стану мовного апартеїду, а не «двомовності», як це, на жаль, стверджують декотрі вчені – цілком у дусі радянського «інтернаціоналізму» та заперечення «так званої (!) русифікації Донбасу».[48]
А тим часом ті ж таки вчені (Е. Віленська й В. Поклад) визнають непрямим чином особливу роль мови як засобу самоідентифікації українців – на противагу російськомовним, суржикомовним (або й просто безмовним) «тутешнім», коли, наприклад, пишуть: «відмінності в думках зумовлюються головне мовою, яку респонденти назвали рідною» (с.53), «чинник національності не є таким значущим, як чинник рідної мови» (с.54),«серед розмаїття чинників, які визначають вибір, рідна мова домінує» (с.55), «інші соціальні характеристики практично не впливають на формування вибору» (с.56), «національність значно менше визначає особисті орієнтації, ніж рідна мова» (с.58). Автори, проте, ак і не наважуються зі слушних спостережень зробити слушний висновок: що у випадку України, української ідентичності, «рідна мова» – це, як правило, й є «національність», а «національність» – це, як правило, й є «рідна мова». Ні Донбас, ні Україна не є «бінаціональною спільнотою», як це стверджують автори, а є щонайменше тринаціональною спільнотою, у якої головні елементи є: 1) українці як члени української політичної нації, що перейшла вже чи переходить «добу націоналізму», не конче мусять бути етнічними українцями й навіть можуть не бути україномовними, але до української мови й культури ставляться шанобливо й визнають свою українську ідентичність; 2) росіяни як члени російської політичної нації не конче мусять бути етнічними росіянами й навіть можуть не бути російськомовними, не завжди, зрештою, ставляться до української мови й культури зневажливо, головне – ідентифікують себе з Росією, з російською нацією (чи її імперським субститутом – «радянським народом»); 3) «малороси» («хохли») – як етнічний субстрат, що не став модерною нацією – ні російською, ні українською, ні донецько-комунарською, а перебуває в стані «тутешніх» («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци»), тобто є середньовічною етнічною масою, яка ще не пройшла «доби націоналізму», законсервувавшися на феодальному, домодерному й донаціональному етапі розвитку.[49]
Ця маса не ототожнює себе ні з Росією, ні з Україною – оскільки взагалі не мислить у таких категоріях, великою мірою живучи ще у міфологічному, а не історичному часі й просторі. Самоідентифікація неможлива без певної інтелектуальної рефлексії, до якої ця маса принципово нездатна через свою історичну недорозвиненість. На рівні ксенофобських інстинктів наші «тутешні», проте, цілком «по-націоналістичному» можуть недолюблювати справжніх росіян («кацапів»), як і справжніх українців («бандер», «націоналістів», «щирих патріотів»). Цих останніх вони, як правило, недолюблюють навіть більше – саме тому, що ті, будучи теж «тутешніми», поводяться мов «нетутешні» – «по-грамотному» балакають, книжки читають, за Україну розпинаються, словом – «випендрюються». На тлі загальноприйнятої (й усіляко підтримуваної за совєтських часів) національної індиферентності, інтелектуальної нечутливості та емоційної ворожості до будь-яких виявів національного (не плутати з офіційно насаджуваним совєтським) усяке відхилення від цієї «норми» й обстоювання своїх мовно-культурних та інших прав сприймалось як патологія – така собі «національна занепокоєність» («национальная озабоченность» – у термінах сьогоднішніх українофобських публіцистів).