Що ж до книги Євгена Гуцала, то вона належить до масової культури і оцінювати її, мабуть, слід за власними законами цього жанру. Адже не лише в Україні, а й у цілому світі існує глибока відмінність між дискурсом популярних та академічних видань, між знанням масовим та інтелектуальним. Під цим оглядом моделювання образів інших народів у західному маскульті мало чим відрізняється від того, що його запропонував у «Ментальності орди» п. Гуцало. Всі вони – і папуаси, й ескімоси, і мусульмани, і росіяни, і, звісно, українці (див. перші розділи цієї книги) – це, в певному сенсі, «песиголовці і андрофаги», хтонічні мешканці диких земель.
Щоправда, тамтешній маскульт спрямований на закріплення неоколоніального домінування західної культури й цивілізації над «орієнтом» (у термінах Едварда Саїда), тобто у певному сенсі – на зміцнення «ментальності орди». Тимчасом як наш маскульт парадоксально приймає (дарма що з протилежними знаками) ті стереотипи, які накидає йому (нео)колоніальний дискурс, і об'єктивно таки консервує «ментальність ясиру».
Почитавши чимало книжок про «погану» Росію (між іншим, найкращі з них – польські, з доби їхнього власного «поросійщення»), український читач, боюсь, так і не збагне головного, що мусило б зацікавити його найдужче: чому той сякий-розтакий «кацапський» народ усе-таки збудував доволі живучу імперію і ще живучішу культуру, тимчасом як добрі-хороші, співучі та працьовиті (а що вже древні!) українці ніяк не збудують собі бодай поганенької, а все ж власної державки, і навіть на десятому році незалежності знай тремтять, чи не причавить їх, бува, знову щиросердий сусіда у братських обіймах? Тут одне з двох: або українці мусять визнати, що «зло» справді «метафізичне», і тому воно весь час перемагає їхнє «добро», або ж – що «зло» банальне і перемагає воно тільки тому, що «добро» – з гнилинкою (див. з цього приводу цікавий роман Андруховича «Московіада» в «Сучасності», №1-2, 1993). Куди продуктивніше, гадаю, дошукуватися власних «гнилинок», ніж копирсатися у чужій «метафізичній» трухлявості.
Росія є такою, якою є, й навряд чи українцям до снаги зробити її інакшою. Але Україна, хочеться вірити, таки може бути інакшою, і це вже залежить не від росіян, а передусім від самих українців. Клин, забитий в українську історію й українську ментальність, не можна вибити іншим клином, не розколовши цієї історії, ментальності і хтозна-чого ще. Ментальність «орди» і «ясиру» з'єдналась у феномені яничарства. У принципі, він може існувати й надалі – як існує феномен боснійських сербів чи болгарських «турків», – але тою лиш мірою, якою не обмежує руху решти «ясиру» до волі, до повноцінного існування на власній (іншої, на жаль, немає) землі. Знайти цю міру нелегко, бо те, що для одних є свободою, для інших може виявитись (реально чи уявно обмеженням. Свобода «ясиру» і «яничарства» – речі важко сумісні.
Гадаю, українські інтелектуали трохи запізнилися з історичною психотерапією – зі спокійним, радше медичним ніж публіцистичним з'ясовуванням усього, що відбулося з їхнім поневоленим народом упродовж трьох століть. Якщо коротко, то відбулось перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв'язуваннями й пересаджуваннями. Виведення песиголовців та андрофагів. Імперський ґвалт, здійснюваний на різних рівнях і різними методами.
Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть (від чужинської школи до чужинського війська, від глузувань на вулиці із селюцької мови й походження до чиновницького глуму в усіх установах, від колгоспного покріпачення до покріпачення розумового, пропагандистського, від індивідуальних та групових поліційних репресій до широко-масштабного геноциду-голодомору), – така жертва не має особливого вибору, крім як (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника, і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, – і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту «історичною необхідністю», «прогресивним процесом братського взаємозближення і злиття орди і ясиру», «об'єктивно закономірним торжеством вищої культури (мови, релігії) над нижчою».
З усіх цих чотирьох варіантів поведінки «ясиру» перспективним, себто таким, що дає можливість вижити на довшій історичній дистанції, є тільки четвертий. Перші два, строго кажучи, взагалі не є варіантами, бо ж означають пряме самознищення; третій варіант означає знищення непряме, поступове, а все ж неухильне. Адже ґвалтівник чує приховану ненависть, внутрішній опір, і поборює таку жертву особливо жорстоко – аж до фізичного її знищення або ж зламу духовного, себто душевної капітуляції й переходу в окреслену йще категорію «г». Саме так схематично виглядає історичний процес перетворення «ясиру» у «яничарів», ототожнення жертви з ґвалтівником через прийняття його цінностей, його бачення ситуації, визнання усієї системи ґвалту «правильною» і, відтак, перехід на бік цієї системи й активна участь – тепер уже на боці «орди» – у дальшому поґвалтуванні «ясиру».
Особливістю цього процесу є, однак, те, що справжня його суть капітально містифікується і стає врешті невидимою чи, власне, невпізнанно спотвореною для всіх його учасників. З боку «орди», зрозуміло, немає жодної потреби та зацікавленості називати речі їхніми власними іменами, отож «ординська» ідеологія витворює цілий евфемістичний жаргон на означення того, що насправді відбувається. Так, класичні імперії XIX століття легітимізують свою експансію до «ближнього й дальнього зарубіжжя» як таку собі «цивілізаторську місію»; совєтська імперія витворює розгалужену міфологію «пролетарського інтернаціоналізму» і «зближення та злиття націй»; а новочасна російська імперія повертається до того самого, чим займалась її попередниця в XIX ст. на Балканах, – до захисту «одноплемінників» та «одновірців».
Дещо загадковішою є містифікація того, що відбувається, з боку «ясиру». Тут ідеться не лише про суто зовнішнє замовчування проблеми, спричинене «ординською» цензурою та репресіями, але й замовчування, сказати б, внутрішнє. Більшість поґвалтованих жертв не бажає признатися навіть собі, що їх було поґвалтоваио, більше того – що вони десятиліттями жили у стані пермаїгентного зґвалтування. Ця думка справді малокомфортна і, як і кожна глибока психологічна травма, вона виштовхується за межі свідомості, табуюється і, живучи далі у підсвідомості, стає причиною багатьох суспільних неврозів.
Не входячи тут у цю складну проблему (докладніше про неї йшлося у розділі 10), зазначимо лише, що табуювання певних слів і понять в українському публічному дискурсі є не так наслідком якоїсь інтелігентської «конспірації» (На це натякає п. Толочко), як невротичним страхом перед травмуючими національну психіку словами на зразок «русофобія», «українофобія», «русифікація», «націоналізм». Загальна неприязнь українського обивателя до цих слів пояснюється не лише суто раціональним впливом «антинаціоналістичної» російсько-комуністичної пропаганди, а й ще більше – ірраціональним генетичним страхом собаки, який знає, що до певних дротиків не можна торкатись, бо вони б'ють струмом. (Такими травматичними «дротиками» є не лише певні слова, а й уся українська мова, якою на людях бажано не користуватися, щоб не вдарило струмом «ординської» чи, радше, «яничарської»- насмішки, образи чи вдаваного нерозуміння).
Типово неприязне ставлення зрусифікованих українців до українців незрусифікованих, «щирих», або, як їх іще роздратовано називають, «бандер», є по-своєму теж характерним виявом суспільного неврозу. З психоаналітичного погляду, самі дерогативи тут є вельми промовисті: слово «щирий» означає певну негативну оцінку людини, яка є непотрібно, недоречно «щирою», себто «українською», «україномовною»; людини, яка «випендрюється», яка демонструє свою «українськість» там, де її краще не демонструвати, тобто публічно; людини, яка, простіше кажучи, опирається ґвалтові, тоді як усі з ним змирилися і воліють вважати цей свій стан нормальним, називаючи натомість ненормальними (дурнувато-«щирими») тих диваків, котрі все ще опираються. Лайка «бандера», під цим оглядом, є ще промовистішою, адже «бандерами» були ті, хто опирався поґвалтуванню найдовше і найзавзятіше.