Власне, складається враження, що заклики Тараса Кузя до «поліпшення» українсько-російських взаємин є радше даниною західним політологічним штампам (нагадаємо, що рецензована праця писалася у 1992-1993 pp. для західних замовників), аніж об'єктивно обґрунтованою і справді здійсненною концепцією. Благодушна утопійність цих закликів (на зразок різдвяного побажання вовкам і ягнятам жити у мирі), по суті, спростовується всіма фактами й міркуваннями, викладеними у книзі. «Із трьох головних політичних блоків, що існують у Росії, – пише Т.Кузьо, – лише один, так звані західники, яких асоціюють із президентом Єльциним, належним чином сприймає незалежність інших совєтських республік, включаючи Україну. Проте (!) ще у вересні 1992 р. міністр закордонних справ Росії Козирєв заявив, що не може бути цілковитої певності у питанні про територіальну цілісність України, кордони якої можуть бути змінені мирним шляхом. Президент Єльцин і міністр Козирєв поступово стають на позиції Громадянського союзу щодо колишнього СРСР».
(Нагадаємо, що так званий «Громадянський союз», створений іще за Горбачева як рупор всесоюзного військово-промислового комплексу, виступив у 1993 р. з ініціативою проведення референдуму в Україні, Росії, Білорусії та Казахстані про відновлення «федерації братніх народів»).
Іще гірші справи з двома іншими найвпливовішими політичними силами у Росії – крайніми лівими (комуністи Зюганова) та крайніми правими (нацисти Жириновського), – що їх Тарас Кузьо об'єднує у своєму аналізі під спільною маркою «націонал-патріотів». Розглянувши їхню теорію й практику, дослідник доходить до загалом невтішного висновку: «Опинившись при владі, "націонал-патріоти" неодмінно розпочнуть повномасштабну громадянську війну між Україною і Росією на кшталт югославської». Втім, до подібних наслідків можуть допровадити і єльцинські «демократи», адже, як стверджує Тарас Кузьо, «політикою Росії щодо ближнього зарубіжжя керує Міністерство оборони, якому Президент Єльцин може дозволити поводитися на власний розсуд, як, наприклад, у Абхазії, в обмін на підтримку цим силовим міністерством самого президента в його протистоянні з парламентом… Таке ставлення Росії до країн ближнього зарубіжжя є дуже небезпечним і може призвести до нестабільності у регіоні».
Загальні висновки, що їх робить Т. Кузьо про українсько-російські взаємини, теж не додають особливого оптимізму: «Ціла низка проблем, що призвели до холодної війни у відносинах між Росією та Україною, не залишає надії на швидке поліпшення справ. Навпаки, цілком імовірно, що їхні стосунки навіть погіршуватимуться».
Як бачимо, справи зовсім не в гаданому чи, власне, вигаданому «націоналізмі» Л.Кравчука, а в чомусь значно суттєвішому. Безуспішні спроби нового українського Президента, котрого важко назвати «націоналістичним», нормалізувати українсько-російські взаємини – є переконливим тому підтвердженням. Росія, вочевидь, іще довго, коли не завжди, залишатиметься такою, як вона є – амбітно-агресивною, непередбачуваною й іманентно-українофобською. Відповідно й концепція національної безпеки України повинна ґрунтуватись на цій об'єктивній реальності, а не на утопійних загалом сподіваннях «поліпшити» те, чого поліпшити поки що неможливо через принципово різне розуміння тої «ліпшості».
Сказане, зрозуміло, не означає свідомої і зумисної конфронтації зі східним сусідом: жорстка політика маленьких країн Балтії щодо Росії неможлива і непридатна для України з цілого ряду причин, найголовніша серед яких – «слабка та неоднорідна національна самосвідомість населення», наявність у багатьох людей «подвійної російсько-української культурної тотожності» і, зрештою, брак не лише української національної тотожності, а й громадянської «лояльності щодо Києва». «У державі, де одна частина населення ставиться до Росії як до "найщирішого друга", – зауважує Тарас Кузьо, – а інша – розглядає її як "найзапеклішого ворога", розробити розумну і зважену політику національної безпеки вельми важко».
Поміркованість не повинна, однак, означати капітулянтства: неприйняття (свідоме чи вимушене) «прибалтійської» екстреми не повинне штовхати українських політиків до екстреми, скажімо так, «білоруської», себто до безвольного слідування у фарватері російської політики і покірного виконання всіх «інтеграційних» забаганок московського центру. (Хоч саме такого «поліпшення» українське- російських взаємин, власне, й добиваються російські та проросійські «інтегратори»). Політика України щодо Росії повинна звестися головно до «доброї міни» – що, схоже, й роблять на різні лади всі українські уряди. За всієї серйозності зовнішньої загрози з боку Москви, стверджує Тарас Кузьо, «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять внутрішні проблеми», передусім – «затяжна економічна криза та недостатність реформ».
Цю свою ключову ідею Т. Кузьо обґрунтовує послідовно і переконливо. Передусім він показує, що внаслідок багатьох століть бездержавного існування, брутального етноциду, асиміляції національних еліт і русифікації більшості урбаністичних регіонів, на Україні ще й досі «не завершився процес формування нації, а отже й самій українській державі бракує сьогодні «широкої національної бази, тобто населення, відданого ідеї назалежності будь-якою ціною». Крім того, всі українські землі були об'єднані в одній державі щойно після Другої світової війни, проте й після цього вони управлялись не так із Києва, як із Москви, – «як сукупність окремих регіонів у межах імперії». Це, звісна річ, не сприяло консолідації місцевого населення довкола ідеї української держави, ані її подальшій легітимізації. Навпаки, в умовах економічної кризи регіональні відмінності трансформуються в регіональний сепаратизм, дестабілізуючи й без того слабку державу.
Особливо драматичними є відмінності між Східною Україною й Західною, що їх дехто намагається перетворити в джерело постійного й глибокого конфлікту. Крім того, стверджує Тарас Кузьо, регіональна різнорідність та нерівна національна свідомість не дають змоги українським лідерам «виробити послідовну політику національної безпеки та сформулювати загальноприйняту концепцію національних інтересів». Як наслідок – на Україні досі «не вироблено чіткої концепції національних інтересів», «не визначено пріоритетів у воєнній та зовнішній політиці», не сформульовано «напрямків розвитку в найтяжчих умовах політичної та економічної кризи». Що гірше – «протягом усього терміну свого перебування на посаді Леонід Кравчук так і не визначився щодо шляху, яким має йти країна, президентом якої він є».
Уся ця непевність, невизначеність і двозначність є закономірним відбиттям амбівалентності українських посткомуністичних еліт і самого українського суспільства. Україна фактично пожинає сьогодні наслідки того, що в іншій своїй книзі Тарас Кузьо влучно назвав «незакінченою революцією». Про несформованість української нації як головну причину «незакінченості» національно-визвольної революції вже була мова; про несформованість громадянського суспільства – як головну причину «незакінченості» революції антикомуністичної – варто дещо сказати.
За визначенням Т.Кузя, «брак традицій демократії на більшості території, що була під суверенітетом Росії, є головною перешкодою на шляху до встановлення парламентської демократії в Україні. Громадянське суспільство, справді незалежна преса та сильні партії… існують лише в Західній Україні завдяки більш ліберальним наслідкам іноземного і панування… Правова держава поки що не має глибокого і коріння в Україні, а демократичні перетворення суспільства і на засадах закону здійснювалися не завжди правильно». Як наслідок – пострадянським республікам, на зразок України, «бракує соціальної бази, необхідної для забезпечення їхнього швидкого перетворення на демократичні держави з ринковою економікою». Зокрема, «той факт, що в Україні мало уваги приділяється реформам, можна пояснити відсутністю тиску на уряд із боку населення (з боку громадянського суспільства! – М.Р.), а також недостатньою переконаністю керівництва у необхідності проведення цих реформ».
Несформованість нації і громадянського суспільства в Україні зумовили слабкість національно-демократичного руху і незавершеність обох революцій – національно-визвольної та демократично-антикомуністичної. Не маючи достатньої сили (достатньої соціальної і національної бази) для самостійного здійснення двох згаданих революцій, українські націонал-демократи змушені були піти на союз із націонал-комуністами. «Незавершеність», себто половинчатість і неостаточність обох згаданих революцій якраз і стала побічним, коли не головним наслідком такого альянсу. Результат, зрештою, і не міг бути іншим, враховуючи, що комуністична номенклатура не була і не є зацікавленою ані в справжній декомунізації, ані в справжній деколонізації України. «Націонал-комуністи, – пише з цього приводу Тарас Кузьо, – відіграли важливу, але короткочасну роль у забезпеченні соціальної стабільності. Проте їхнє тривале панування при важелях влади блокує просування України у відповідності до нової програми політичних та економічних реформ, призводить до стагнації». «Корупція, застій та збереження влади за колишніми правлячими колами» не лише перешкоджають проведенню економічних та політичних реформ, а й «ведуть до зневіри широких верств населення та зростаючого невдоволення серед національних меншин», – що, зрозуміло, теж не зміцнює національної безпеки України.