шив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим» (Книга буття українського народу, 72-73). Утвердження власної «центральності» подається тут не як виклик наявному «центрові», а радше як вимушений крок, зумовлений його (центру) деградацією й виродженням: «І цар, і панство не слов'янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер у Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов'янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перетворюються або в німця, або в француза, а істий слов'янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам'ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею» (Книги, 99). Ціла програма раннього українського націоналізму подається таким чином як своєрідний міленарний проект – порятунку слов'янського світу включно з Московщиною, де Україні, однак, відведено центральну, месіанську роль: «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа… Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу"» (Книги, 108-109). Див. докладніше про це у розд. 6 цієї книги. [24] Anthony J.Smith, National Identity (Reno, Las Vegas London: Universtity of Nevada Press, 1991), p.51. [25] Див., зокрема, блискучу типологію націоналізмів у статті Богдана Стефанеску «Про "хороші" та "погані" націоналізми» (Критика, №9, 1999), а також ґрунтовний огляд проблематики у кн. Георгій Касьянов, Теорії нації та націоналізму (Київ: Либідь, 1999). Характерна дискусія відбулась кілька років тому у журналі Znak (№3, 1997), див., зокрема, Andrzej Walicki, "Czy mozliwy jest nacjonalizm liberalny?" (Критика, № 1-2, 1999). [26] «Націоналізм – дуже хистке поняття, – визнає один із найкращих американських медієвістів Джозеф Стреєр. – Ніхто до пуття не знає, коли він стає чимось більшим, ніж просто ксенофобія, чим він відрізняється від давніх місцевих та регіональних лояльностей, який його зв'язок з релігійними, культурними й мовними відмінностями». Joseph R.Strayer, On the Medieval Origins of the Modern State (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1970), p.109. [27] Здається, єдиною ситуацією в Україні, коли погроми ініціювалися «ідеологічно» згори, а не стихійно знизу, були етнічні чистки, здійснені упівцями на Волині супроти польських поселенців. Лише тут маємо справу з цілеспрямованим втіленням певної націоналістичної доктрини, а не зі спонтанним вихлюпом ксенофобських емоцій. Хоч причетність нацистських і більшовицьких спецслужб до цих подій навряд чи слід недооцінювати. [28] Див. Е.И.Головаха, Н.В.Панина, Социальное безумие. История, теория и современная практика (Киев: Абрис, 1994), зокрема с.105-118 ("Изоляционизм и национальная нетолерантность как проявления общей социопатии в условиях кризиса"); та Євген Головаха, Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні (Київ: Інститут соціології HАНУ, 1997). [29] Я, скажімо, не люблю кави, але як виходець зі Львова стараюсь не показувати цього перед своїми київськими знайомими, аби не викликати їхнього подиву і безглуздих запитань. Подібним чином, мабуть, і чимало баварців «мусять» вдавати з себе любителів пива, французи «мусять» виглядати галантними кавалерами, а грузини – демонструвати «широку натуру» – тобто грати очікувану від них роль відповідно до існуючих стереотипів. За належного почуття гумору й іронічного відсторонення такі побутові стереотипи можуть бути загалом нешкідливим елементом «карнавалізацїі» нашого повсякденного життя. [30] Див.: Carl Gustav Jung, "The Undiscovered Self. In: The Collected Works of C.G. Jung, vol.10, (Princeton University Press, 1970). [31] Oxana Grabowicz, "The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine: Some Key Issues". Доповідь на II конгресі Міжнародної асоціації україністів (Львів, 1993). Український переклад див. Арка, 1994, ч.2. [32] Див. також Franz Fannon, The Wretched of the Earth (New York, 1963); та V.W.Odajnyk. Jung and Politics (New York, 1983). [33] Докладний реєстр цих стереотипів зібрав Мирослав Трухан у книзі «Негативний стереотип українця в польській повоєнній літературі», (Мюнхен – Львів, 1992). Див. також статтю Олександра Гриценка «Недоречні речі» (Сучасність, 1993, ч.5). [34] О.Grabowicz, "The Legacy of Colonialism…", p. 4. [35] Див., зокрема, Є. Маланюк, «Малоросійство», Книга спостережень, (Торонто, 1966), с.229-246; Roman Solchanyk, "Little Russianiism and the Ukrainian-Russian Relationship", Ukraine: From Chemobyl to Sovereignty, (London: Macmillan, 1992), p.19-20; Микола Рябчук, «Украинская литература и "малороссийский имидж"», Дружба народов, 1988, ч.5, с. 251-254; Євген Сверстюк, Блудні сини України (Київ, 1993), с.12-18. [36] Див. L.Greenfeld, "Scythian Rome: Russia", Five Roads to Modernity (Cambridge, 1992); T.Hunczak (ed.), Russian Imperialism. From Ivan the Great to the Revolution (New Brunswick, New Jersey, 1974); R.Conquest (ed.), The Last Empire. Nationality and the Soviet Future (Stanford, 1986); T.Colton and R.Legvold (eds.), After the Soviet Union. From Empire to Nations (New York, London, 1992); J.Bratkiewicz, Wielkoruski szowinizm w swietle teorii kontynuacji (Warszawa, 1991); R.Szporlluk, "Introduction", in M.N.Pokrovskii, Russia in World History (Ann Arbor, 1970); Р.Кісь, «Російська месіанська ідея», Сучасність, 1993, ч.2. [37] Об'єктивні дослідження українсько-російських взаємин могли публікуватися, зрозуміло, лише за кордоном. Назвемо принаймні кілька фундаментальних праць, виданих в Америці й Канаді: P.Potichnyj, M.Raeff, J.Pelenski and G.Zhekulin (eds.), Ukraine and Russia in Their Historical Encounter (Edmonton, 1992); S.Velychenko, National History as a Cultural Process (Edmonton, 1992); D.Saunders, The Ukrainian Impact on Russian Culture (Edmonton, 1985); A.Motyl, Dilemmas of Independence (London, NY, Edmonton, 1993); T.Kuzio, From Perestroika to Independence (London, NY, Edmonton, 1994). В Україні перевидано дві монографії зарубіжних українських учених: М.Демкович-Добрянський, Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму (Львів, 1993) та П.Голубенко, Україна і Росія у світлі культурних взаємин (Київ, 1993). Дві блискучі статті Івана Лисяка-Рудницького («Україна між Сходом і Заходом» та «Роль України в новітній історії») з його англомовної книги Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton, 1987) потрапили до хрестоматії Історія філософії України (Київ, 1993). Заслуговує на увагу також спеціальне число варшавського журналу Zustriczi (1991, ч. І) на тему «Ukraina – Rosja» зі статтями І.Дзюби, М.Чеха, Я.Пеленського, Л.Плюща, Р.Шпорлюка, В.Скуратівського та ін. [38] Вельми симптоматичне свідчення належить відомому російському філософу Георгію Федотову, який після більшовицької революції змушений був емігрувати і більшу частину життя прожив у Франції: «Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства вразив російську інтелігенцію і до кінця лишився їй незрозумілим. Насамперед тому, що ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали все це своїм, рідним. Але ще й тому, що ми злочинно мало цікавились минулим України за три-чотири століття, які створили її народність, її культуру, відмінну від Великоросії. Ми уявляли, за схемами російських націоналістів, що малороси, знемагаючи під польським гнітом, тільки й чекали, щоб об'єднатися з Москвою. Проте Руські в польсько-литовській державі, відтручуючись від католицтва, не були чужинцями. Вони ввібрали в себе надзвичайно багато елементів Польської культури і державності. Москва з її східним деспотизмом була їм чужою. Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут чекало на нього гірке розчарування. Московське віроломство не забуте досі. Найяскравіше наше глибоке нерозуміння українського минулого відображається в оцінці Мазепи» (Г.Федотов, «Доля імперій», Сучасність, 1993, ч.І, с.104). [39] Див. Владимир Вернадский, «Украинский вопрос и русское общество», Дружба народов, 1988, ч.4. [40] Розглядаючи орієнталізм як своєрідну «інституцію, покликану займатися Орієнтом – подаючи про нього офіційні звіти, авторизуючи погляди на нього, змальовуючи його, навчаючи, колонізуючи, здійснюючи управління», Е.Саїд визначає врешті це явище як «західний спосіб реструктурування, культурної домінації і політичного панування над Сходом» (Edward Said, Orientalism. – New York, 1979, р.3). Неважко показати, що й «малоросійство» є аналогічним «російським способом» всебічного домінування над Україною. [41] До сьогодні класичним дослідженням цього механізму вважається праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Написана понад чверть століття тому, вона поширювалась у самвидаві, вперше була опублікована за кордоном (Мюнхен: Сучасність, 1968), перекладена низкою іноземних мов, зокрема англійською: Ivan Dzyuba, Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem (London, 1976). На Україні легально була опублікована щойно наприкінці перестройки в журналі «Вітчизна», 1990, 4,5-8. [42] Див. Оксана Забужко, «Філософія і культурна притомність нації», Сучасність, 1994, ч.3. [43] Цю ситуацію фіксують і соціологи: підсумовуючи результати чергових соціологічних опитувань, Михайло Міщенко пише: «Регіон більше впливає на політичні погляди, ніж класова належність. Перефразовуючи відомий вислів де Ґолля, можна сказати, що між галицьким підприємцем і галицьким робітником у цьому відношенні більше спільного, ніж між галицьким підприємцем і донецьким підприємцем. Узагалі ж важко знайти в Європі країну, де б існувала така сильна політична диференціація регіонів. Це – ще одне підтвердження слабкої соціальної структурованості українського суспільства, результатом чого виступає його висока піддатливість впливу соціальних міфологій. Поширення останніх відбувається саме за регіональною ознакою і розділяє націю на регіональні групи, взаємне протистояння яких відволікає від виявлення та подолання актуальних проблем» (Міщенко, «Які партії любить підприємець?», Вісті з України, 1994, ч.6, с.3). Не заглиблюючись тут у політичні наслідки такої національної недорозвиненості, зазначимо лише, що подібних суспільств справді немає в Європі, зате вони є в Африці. Найближчою аналогією до України могла б бути Південно-Африканська Республіка – з тією, звісно, різницею, що тамтешній апартеїд має інший характер: африканець не може змінити кольору шкіри – головного об'єкта дискримінації, тимчасом як українець легко може скинути свою «шкіру» (мову) і тим самим звільнитися від щоденних принижень, глузувань і розлитої у суспільстві зневаги. Політичні наслідки такої соціальної неструктурованості, однак, ті самі: «Громадянське суспільство в Південній Африці відбиває всі суперечності цієї країни. Громадські організації не функціонують тут так самостійно, як в етнічно однорідних суспільствах. Під натиском зовнішніх і внутрішніх сил вони досить часто керуються у своїй діяльності всілякими символами й міфами замість тверезого розрахунку… Нелегко знайти спільні інтереси, які були б досить сильними, щоб подолати суто етнічний поділ. Важка спадщина апартеїду і злидні, в яких живе більшість південно-африканців, істотно ускладнюють формування сильних і незалежних структур громадянського суспільства» (Steven Friedman, "South Africa's Reluctant Transition", Journal of Democracy, 1992, no. 2, p.68). [44] Див. Hans Kohn, The Age of Nationalism (N.Y., 1962). [45] Див. В.А.Смолій, О.І.Гуржій, Як і коли почала формуватися українська нація (Київ, 1991) та цікаву полеміку з ними: С.Горошко, «Лакований образ Богдана», Політологічні читання, 1992, ч.І. Див. також М.Рубчак, «Від периферії до центру: розвиток української національної свідомості у Львові XVI ст.», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч. І; Н.Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Київ, 1993); Frank Sysyn, Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil (Cambridge, 1985); Stephen Velychenko, Shaping Identity in Eastern Europe and Russia (N.Y., 1993); "Conncept of Nationhood in Early European Modernity", Harvard Ukrainian Studies, 1986, vol. 3, nos, 3-4. [46] Докладніше про це див. мою статтю "Two Ukraines", East European Reporter, vol. 5, no. 4 (1992). [47] Американський дослідник Олександр Мотиль, визначаючи націю як спільноту людей, що свідомо пов'язані певними семіотичними кодами (міфами, символами, до яких може належати й мова, історія тощо), стверджує далі: «З точки зору семіотичної мережі, українська нація існує, але вона не тотожна з цілим народом. Перед Україною стоїть важливе завдання створити нову українську націю. Це дуже складне завдання. Як створити загальну семіотичну мережу, яка би всім відповідала? Мені здається, що вже твориться така символіка. Отже, можна говорити про творення нової української, дещо іншої нації, ядром якої залишиться та "правдива, чиста" нація. У цьому процесі та "чиста" нація також перетвориться, вона не залишиться такою самою». О. Мотиль, «Держава і нація». [48] Quo vadis, Україно? Матеріали третьої (зимової) сесії Міжнародної школи україністики (Одеса, 1993), с.105. [49] Е.Віленська, В.Поклад, «Національно-культурні орієнтації мешканців Луганської області», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч.4, с.53-54. За непрямими обрахунками, українці складають сьогодні 30% населення (приблизно стільки, скільки голосувало в березні 1991 року проти горбачовської «оновленої федерації»); росіяни – 10% (приблизно стільки, скільки голосувало в грудні того самого року проти незалежності, решту 60%, найімовірніше, складають «тутешні» – люди, які у березні підтримали «федерацію», у грудні – незалежність (але разом із Кравчуком-президентом) і які в принципі здатні підтримати все, що їм спускатиме згори влада – бо ж ні власної думки, ні власного вибору вони не мають (що, власне, і є однією з прикмет «гомо совєтікуса») – не належачи ні до нації, ні до громадянського суспільства, вони є поки що об'єктом, а не суб'єктом історії. [50] Див., наприклад, E.J.Hobsbawm, Nations and Nationalism since 1870 (Cambridge, 1990); W.H.MacNeill, Polyethnicity and National Unity in World History (Toronto, Buffalo, London, 1986); A.D.Smith, Theories of Nationalism (Blackwell, Oxford, Cambridge, 1986); E.Gellner, Nations and Nationalism (Ithaca, New York, 1983); K.Pomian, L'Europe et ses nations. – Paris 1990; J.G.Kellas, Politics of Nationalism and Ethnicity (London, 1991); B.Anderson, Imagined Communities (London, New York, 1983); Roman Szporluk, Communism and Nationalism (New York, Oxford, 1988). [51] «Місія України – довга хресна дорога в ім'я життя на землі». Богдан Чепурко, Українці (Львів, 1991), с.4. «Колись іспанський філософ Артета-і-Гассет («Артета» – в оригіналі. – М.Р.) висміював деяких істориків, що вважали, ніби французи й іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії. Філософ не знав історії українського народу! Адже українці були вже тоді, коли України ще не було ні як держави, ні як поняття політичного й історичного і навіть – географічного. Це унікальний народ, може, навіть народ богообраний, як євреї або вірмени, народ страждання». Павло Загребельний, «Гомін нашої давнини», у кн. Іван Білик, Не дратуйте грифонів (Київ, 1993), с.З. «За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши, як криця, як золото в огні, вийшов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, талановитим та тямущим… Український народ – це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє, то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ішла…». Іван Огієнко, Українська культура (Київ, 1992), с.138. Патетичний, екзальтований стиль – характерна риса подібних викладів, автори яких, схоже, більш покладаються на поетичну сугестію, ніж на факти й аргументи. [52] «Скіфські і сарматські часи, епоха бронзи, рання античність, а перед цим більш ніж тисячолітня цивілізація кіммерійців були своєрідними етапами розвитку, віхами повільного становлення того етносу, який пізніше одержав назву українського. Довга низка культур та цивілізацій передувала йому, і тому дивним і парадоксальним у цьому довготривалому процесі розвитку було саме те, що одна з найдревніших цивілізацій Східної Європи протягом довгого періоду свого існування не мали власної державності…». Артур Ярещенко, «Українці, хто вони», Березіль, 1993, ч.9-12, с.121. «Міф про Антея походить із землі антів (…). Анти… Цe переклад на давньоіранську самоназви українців-краян, асних українців. (…) Світло античності струменить з України… Тут виникла перша писемність… Міфічна Орієнта – в серці Європи, на західних землях України. Україна – пуп світобудови, культурний материк, колонізаційні пульсари від якого йшли на Схід і