ї і політичного панування над Сходом» (Edward Said, Orientalism. – New York, 1979, р.3). Неважко показати, що й «малоросійство» є аналогічним «російським способом» всебічного домінування над Україною. [41] До сьогодні класичним дослідженням цього механізму вважається праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Написана понад чверть століття тому, вона поширювалась у самвидаві, вперше була опублікована за кордоном (Мюнхен: Сучасність, 1968), перекладена низкою іноземних мов, зокрема англійською: Ivan Dzyuba, Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem (London, 1976). На Україні легально була опублікована щойно наприкінці перестройки в журналі «Вітчизна», 1990, 4,5-8. [42] Див. Оксана Забужко, «Філософія і культурна притомність нації», Сучасність, 1994, ч.3. [43] Цю ситуацію фіксують і соціологи: підсумовуючи результати чергових соціологічних опитувань, Михайло Міщенко пише: «Регіон більше впливає на політичні погляди, ніж класова належність. Перефразовуючи відомий вислів де Ґолля, можна сказати, що між галицьким підприємцем і галицьким робітником у цьому відношенні більше спільного, ніж між галицьким підприємцем і донецьким підприємцем. Узагалі ж важко знайти в Європі країну, де б існувала така сильна політична диференціація регіонів. Це – ще одне підтвердження слабкої соціальної структурованості українського суспільства, результатом чого виступає його висока піддатливість впливу соціальних міфологій. Поширення останніх відбувається саме за регіональною ознакою і розділяє націю на регіональні групи, взаємне протистояння яких відволікає від виявлення та подолання актуальних проблем» (Міщенко, «Які партії любить підприємець?», Вісті з України, 1994, ч.6, с.3). Не заглиблюючись тут у політичні наслідки такої національної недорозвиненості, зазначимо лише, що подібних суспільств справді немає в Європі, зате вони є в Африці. Найближчою аналогією до України могла б бути Південно-Африканська Республіка – з тією, звісно, різницею, що тамтешній апартеїд має інший характер: африканець не може змінити кольору шкіри – головного об'єкта дискримінації, тимчасом як українець легко може скинути свою «шкіру» (мову) і тим самим звільнитися від щоденних принижень, глузувань і розлитої у суспільстві зневаги. Політичні наслідки такої соціальної неструктурованості, однак, ті самі: «Громадянське суспільство в Південній Африці відбиває всі суперечності цієї країни. Громадські організації не функціонують тут так самостійно, як в етнічно однорідних суспільствах. Під натиском зовнішніх і внутрішніх сил вони досить часто керуються у своїй діяльності всілякими символами й міфами замість тверезого розрахунку… Нелегко знайти спільні інтереси, які були б досить сильними, щоб подолати суто етнічний поділ. Важка спадщина апартеїду і злидні, в яких живе більшість південно-африканців, істотно ускладнюють формування сильних і незалежних структур громадянського суспільства» (Steven Friedman, "South Africa's Reluctant Transition", Journal of Democracy, 1992, no. 2, p.68). [44] Див. Hans Kohn, The Age of Nationalism (N.Y., 1962). [45] Див. В.А.Смолій, О.І.Гуржій, Як і коли почала формуватися українська нація (Київ, 1991) та цікаву полеміку з ними: С.Горошко, «Лакований образ Богдана», Політологічні читання, 1992, ч.І. Див. також М.Рубчак, «Від периферії до центру: розвиток української національної свідомості у Львові XVI ст.», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч. І; Н.Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Київ, 1993); Frank Sysyn, Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil (Cambridge, 1985); Stephen Velychenko, Shaping Identity in Eastern Europe and Russia (N.Y., 1993); "Conncept of Nationhood in Early European Modernity", Harvard Ukrainian Studies, 1986, vol. 3, nos, 3-4. [46] Докладніше про це див. мою статтю "Two Ukraines", East European Reporter, vol. 5, no. 4 (1992). [47] Американський дослідник Олександр Мотиль, визначаючи націю як спільноту людей, що свідомо пов'язані певними семіотичними кодами (міфами, символами, до яких може належати й мова, історія тощо), стверджує далі: «З точки зору семіотичної мережі, українська нація існує, але вона не тотожна з цілим народом. Перед Україною стоїть важливе завдання створити нову українську націю. Це дуже складне завдання. Як створити загальну семіотичну мережу, яка би всім відповідала? Мені здається, що вже твориться така символіка. Отже, можна говорити про творення нової української, дещо іншої нації, ядром якої залишиться та "правдива, чиста" нація. У цьому процесі та "чиста" нація також перетвориться, вона не залишиться такою самою». О. Мотиль, «Держава і нація». [48] Quo vadis, Україно? Матеріали третьої (зимової) сесії Міжнародної школи україністики (Одеса, 1993), с.105. [49] Е.Віленська, В.Поклад, «Національно-культурні орієнтації мешканців Луганської області», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч.4, с.53-54. За непрямими обрахунками, українці складають сьогодні 30% населення (приблизно стільки, скільки голосувало в березні 1991 року проти горбачовської «оновленої федерації»); росіяни – 10% (приблизно стільки, скільки голосувало в грудні того самого року проти незалежності, решту 60%, найімовірніше, складають «тутешні» – люди, які у березні підтримали «федерацію», у грудні – незалежність (але разом із Кравчуком-президентом) і які в принципі здатні підтримати все, що їм спускатиме згори влада – бо ж ні власної думки, ні власного вибору вони не мають (що, власне, і є однією з прикмет «гомо совєтікуса») – не належачи ні до нації, ні до громадянського суспільства, вони є поки що об'єктом, а не суб'єктом історії. [50] Див., наприклад, E.J.Hobsbawm, Nations and Nationalism since 1870 (Cambridge, 1990); W.H.MacNeill, Polyethnicity and National Unity in World History (Toronto, Buffalo, London, 1986); A.D.Smith, Theories of Nationalism (Blackwell, Oxford, Cambridge, 1986); E.Gellner, Nations and Nationalism (Ithaca, New York, 1983); K.Pomian, L'Europe et ses nations. – Paris 1990; J.G.Kellas, Politics of Nationalism and Ethnicity (London, 1991); B.Anderson, Imagined Communities (London, New York, 1983); Roman Szporluk, Communism and Nationalism (New York, Oxford, 1988). [51] «Місія України – довга хресна дорога в ім'я життя на землі». Богдан Чепурко, Українці (Львів, 1991), с.4. «Колись іспанський філософ Артета-і-Гассет («Артета» – в оригіналі. – М.Р.) висміював деяких істориків, що вважали, ніби французи й іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії. Філософ не знав історії українського народу! Адже українці були вже тоді, коли України ще не було ні як держави, ні як поняття політичного й історичного і навіть – географічного. Це унікальний народ, може, навіть народ богообраний, як євреї або вірмени, народ страждання». Павло Загребельний, «Гомін нашої давнини», у кн. Іван Білик, Не дратуйте грифонів (Київ, 1993), с.З. «За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши, як криця, як золото в огні, вийшов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, талановитим та тямущим… Український народ – це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє, то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ішла…». Іван Огієнко, Українська культура (Київ, 1992), с.138. Патетичний, екзальтований стиль – характерна риса подібних викладів, автори яких, схоже, більш покладаються на поетичну сугестію, ніж на факти й аргументи. [52] «Скіфські і сарматські часи, епоха бронзи, рання античність, а перед цим більш ніж тисячолітня цивілізація кіммерійців були своєрідними етапами розвитку, віхами повільного становлення того етносу, який пізніше одержав назву українського. Довга низка культур та цивілізацій передувала йому, і тому дивним і парадоксальним у цьому довготривалому процесі розвитку було саме те, що одна з найдревніших цивілізацій Східної Європи протягом довгого періоду свого існування не мали власної державності…». Артур Ярещенко, «Українці, хто вони», Березіль, 1993, ч.9-12, с.121. «Міф про Антея походить із землі антів (…). Анти… Цe переклад на давньоіранську самоназви українців-краян, асних українців. (…) Світло античності струменить з України… Тут виникла перша писемність… Міфічна Орієнта – в серці Європи, на західних землях України. Україна – пуп світобудови, культурний материк, колонізаційні пульсари від якого йшли на Схід і на Захід, Північ і Південь… Водночас УКРАЇНА – світова величина. Сліди великої культури українців – по всьому світу… Сучасні африканські мігранти-туареґи (тауреги), яких за хоробрість і войовничість називають володарями пустелі, – голубоокі, прямоносі, із козацьким оселедцем на голові» (Б.Чепурко, там само, с.7-11). Жодним чином не коментуючи наведених тверджень (коментарі тут, думається, зайві), зазначимо лише, що українські культурологи-«індоєвропейці», об'єднавшись довкола журналу «Індо-Європа» і суголосної йому «Основи», демонструють вражаючі філологічні польоти, не утруднюючи себе при тому серйозним вивченням індоєвропейських та інших мов, не кажучи вже про санскрит. Завдяки цьому їм вдається поширювати свої «колонізаційні пульсари» і на етрусків, і на Єрусалим (бо ж в обох словах є корінь «-рус-», себто Русь-Україна), і на Веданту (є вказівка на українців-антiв), і навіть на індіанців кечуа, що заснували свого часу на території теперішнього Перу країну «Тау-ант-інсуйю» (див. Б.Чепурко, с.10). [53] «Цілком очевидно, що так прив'язаним до своєї землі, до її природи, історії міг бути тільки давній за походженням, безумовно, висококультурний народ. Помилково вважати, що українці походять з Індії, Ірану чи щось подібне. Це здавна осілий, культурно окреслений, глибоко демократичний і зрілий етнос – одне з найпотужніших культуротворчих утворень, що характеризуються відповідним скупченням розуму і належать до яскравих вогнищ цивілізації» (Б.Чепурко, згадана праця, с.10). «В українській мові (…) відображена боротьба принципово демократичних, творящих, господарських засад із специфічно перекотипольним, кочовим, паразитуючим, руйнівним синдромом; космосу з хаосом, духовності із бездуховністю, природної цілості і визначеності із сумбурною еклектикою впродовж усієї історії. Практично це була боротьба добра із злом, життя із смертю» (там само, с.5). [54] Показовою під цим оглядом є, наприклад, книжка польського письменника Aлександра Зємного «Речі українські» (Aleksandеr Ziemny, Rzeczy Ukrainskie. – Chotomow, 1991), де, попри виразну тенденційність і необізнаність із українським фактажем, постулюється чимало слушних запитань і зауваг: «Важко збагнути, чому ніхто з українських учених, письменників, митців так і не спробував за багато десятиліть проникнути глибоко і терпляче у свої власні, українські проблеми, щоб оцінити їх критично, себто живим серцем і розумом. Адже, здавалося б, жодна новочасна концепція нації не може тих проблем оминути, якщо тільки не хоче вже вкотре загрузнути у нудних історичних кліше, що показують Україну безневинною грішницею, жертвою долі і найтемніших сил (с.97-98). Фетишизація "безгрішного" народу, справа, зрештою, не надто складна й не вельми мудра, нищила в зародку інтелектуальну працю над справді істотними внутрішніми проблемами краю, працю, яка б дат, змогу досягнути позитивного, хай і вкрай критичного синтезу. Наслідком цього стало дедалі дужче – на ціле десятиліття – відставала Україна від інших східноєвропейських країн, дарма що ті теж пробули не одне століття під владою чужинців» (с.107). Чому українські інтелектуали, запитує далі письменник, так мало дбали про поглиблення політичних і суспільно-культурних програм, задовольняючись красивими загальниками? Чому, з беззастережним захватом ставлячись до «стихійного, загадкового, непередбаченого, великодушного, повного сили й краси і всіляких самодостатніх чеснот народу», ніхто особливо не задумувався над його внутрішніми проблемами? «Був у їхніх очах монолітом – і в злі,, і в добрі. Такою собі пра-цінністю» (с.109). У чому ж причина усіх українських знегод? – ставить ключове питання О.Земний. «Може, в тому, що українські провідники, люди малого формату, не стали – бо не могли стати – на висоті подій? Так, але це тільки менша частина правди. А більшу частину ми старанно оминаємо, наче об'єкт під високою напругою. Публіцисти, історики, фахівці з психології й етики, не змовляючись, погодилися, що слово народ – недоторканне. Краще лишити його у спокої, у формі звичного стереотипу, такого собі згустка невиразних відчуттів. І не пробувати видобути з них якесь поняття, а тим більше – функціональне значення… На нашому континенті слово народ звучить грізно, а дехто не проти, щоб воно взагалі діяло паралізуюче. На думку, звісно» (с. 130-131). Та, хоча «розумова рутина, особливо на сході Європи, вчить перекладати вину за власні невдачі на інших і хоча «могутній північний сусід справді зробив усе, щоб унеможливити появу незалежної України», «слід відверто визнати, що великий шанс, єдиний за триста років, занапастили самі українці» (с.135). [55] O.Гриценко, «Харківські едіпи та московський сфінкс», Сучасність, 1992, ч.1, с.141-142. [56] «Культурні явища (мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства) можна вважати колоніальними, якщо вони сприяють ствердженню чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активности, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом – колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального. Антиколоніальними, отже, є явища культури, які заперечують легітимність імперської влади та похідних від неї ідеологічних конструкцій. Вони викривають насильність, підступність і незаконність колонізатора та прагнуть утвердити альтернативні чи протилежні ієрархії цінностей та ідеали людських спільностей. У новішій європейській та всесвітній історії такі цінності бували найчастіше національні. Як колоніальні, так і антиколоніальні явища культури відзначаються аргументаційною монологічністю та орієнтацією на певний політичний, соціальний та культурний результат: стабільну і максимально гомогенну імперію, наприклад, або на незалежну й самосвідому націю-державу». Марко Павлишин, «Що пере-творюється в Ре-креаціях Юрія Андруховича?», Сучасність, 1993, ч.12, с.116. [57] Постколоніальність усвідомлює телеологічність колоніальних та антиколоніальних позицій, а тому і їхню виключність та (історією доведену чи тільки потенційну) насильність, і через це ставиться вельми скептично до всіх схем та символів як імперської, так і антиімперської слави. Рівночасно, однак, постколоніалізм визнає реальність історії: з одного боку – справжність і болючість заподіяних кривд, з другого боку – немислимість сучасного без усіх елементів його передісторії, як антиколоніальної, так і колоніальної. Постколоніальність у культурі відкрита й толерантна; вона творить нове, використовуючи як джерело весь діапазон культури минулого. Вона обережна щодо чітких гасел, простих категорій, всепояснювальних мітів та однозначних історичних розповідей і схильна радше до іронічного світосприймання. При всьому сказаному, не деструктивний нігілізм творить філософське тло для постколоніалізму, а прагнення уникнути будь-якого насильства, будь-якого домінування. На місце домінування колонізованого колонізатором постколоніалізм прагне поставити не нову ієрархію влади, а стан свободи й розкутости, який однаковою мірою поширюється на всіх» (там само, с.116). Див. також Marko Pavlyshyn, "Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture", Australian Slavonic and East European Studies, vol.6, no.2 (1992), p.42-46. [58] Найяскравішим поки що явищем української постколоніальної культури є, безумовно, «скандальна» повість Юрія Андруховича «Рекреації» (Сучасність, 1992, ч. І). У цьому контексті заслуговує на увагу також проза В.Діброви, Б.Жолдака, Ю.Винничука, п'єса О.Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», поезія О.Ірванця, В.Неборака, С.Жадана, «Пропалої грамоти», малярство і графіка М.Кумановського, В.Кауфмана, Ю.Коха, театральні акції А.Жолдака, рок-концерти «Мертвого півня», «Братів Гадюкіних», Сестрички Віки, авторська пісня А.Миколайчука й А.Панчишина, фільм В.Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана Полуботка!», газета «Пост-Поступ» і журнал «Четвер» тощо. Пост-колоніальний підхід поступово утверджується і в українській культурології, філософії, політології, літературознавстві – передосім завдяки зарубіжним ученим українського походження, до яких останнім часом долучився ряд гуманітаріїв з України. [59] Див. про це: Я. Грицак, Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. Київ: Генеза, 1996, зокрема – розділ під характерною назвою «Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію», с. 35-41. Також: R.Szporluk, «