ГРАЮЧИСЬ ТОПІРЦЯМИ
Сім годин в лоні ночі, сім літ пильнування:
граючись топірцями,
ти лежиш у тіні посталих мерців,
— о дерева, які ти не валиш! —,
в узголів’ї твоїм пишнота умовчання,
злиденність слів у ногах,
ти лежиш і граєшся топірцями —
і врешті ти сяєш, як і вони.
DAS SCHWERE
Das Schwere, das du mir zuwarfst:
es macht mir den Stein nicht gewogen, der aufklafft,
wenn ich mit murmelndem Finger
in sein von Tiefen gekämmtes Haar greif.
Dich nur
neigt zu mir hin,
was du geworfen.
Rede von Blei.
Rede von Blei, sobald uns der Mond glänzt.
Strähle mein Pferd.
Strähle mein Pferd, wenn die Hand hier
das Brot bricht.
Reit’s an den Tisch hier zur Tränke.
ВАГОТА
Вагота, яку ти мені підкинув:
вона робить мій камінь незваженим, нині він зяє,
коли я лепечучим пальцем
торкаюсь його глибиною розчесаного волосся.
Тільки тебе
схиляє до мене
тобою підкинуте.
Говори про свинець.
Говори про свинець, щойно нам місяць засяє.
Розчеши-но мого коня.
Розчеши-но мого коня, коли рука тут
розламує хліб.
Верхи до столу помчи напоїти його.
EIN KÖRNCHEN SANDS
Stein, aus dem ich dich schnitzt,
als die Nacht ihre Wälder verheerte:
ich schnitzt dich als Baum
und hüllt dich ins Braun meines leisesten Spruchs
wie in Borke —
Ein Vogel,
der rundesten Träne entschlüpft,
regt sich wie Laub über dir:
du kannst warten,
bis unter allen den Augen ein Sandkorn dir aufglimmt,
ein Körnchen Sands,
das mir träumen half,
als ich niedertaucht, dich zu finden —
Du treibst ihm die Wurzel entgegen,
die dich flügge macht, wenn der Boden von Tod glüht,
du reckst dich empor,
und ich schweb dir voraus als ein Blatt,
das weiß, wo die Tore sich auftun.
ЗЕРНИНА ПІСКУ
Камінь, з якого я висік тебе,
коли ніч плюндрувала свої ліси:
я тебе деревом висік
і вгорнув тебе в бурість мого найтихішого слова,
як у кору.
Пташка,
що зронила її найкругліша сльоза,
наче листя, гойдається понад тобою:
ти можеш чекати,
допоки й тобі з-поміж сотень очей піщинка засяє,
зернина піску,
що сон мій плекала,
коли я впірнав, щоб тебе віднайти —
Ти пускаєш їй корінь назустріч,
він окрилить тебе, коли смерть спопелить нашу ниву,
ти увись полетиш,
а я злину попереду, наче листок,
котрий відає, де відкриваються брами.
STRÄHNE
Strähne, die ich nicht flocht, die ich wehn ließ,
die weiß ward von Kommen und Gehen,
die sich gelöst von der Stirn, an der ich vorbeiglitt
im Stirnenjahr —:
dies ist ein Wort, das sich regt
Firnen zulieb,
ein Wort, das schneewärts geäugt,
als ich, umsommert von Augen,
der Braue vergaß, die du über mich spanntest,
ein Wort, das mich mied,
als die Lippe mir blutet’ vor Sprache.
Dies ist ein Wort, das neben den Worten einherging,
ein Wort nach dem Bilde des Schweigens,
umbuscht von Singrün und Kummer.
Niedergehn hier die Fernen,
und du,
ein flockiger Haarstern,
schneist hier herab
und rührst an den erdigen Mund.
ПАСMO
Пасмо, котре не заплів я, а лишив розвіватись на вітрі,
котре стало сивим від прибуттів і від’їздів,
котре відділилось від того чола, повз яке я пролинув
у чільному році —:
це те слово, яке ворушиться
на догоду вічним снігам,
слово, яке вже давно тужило за снігом,
коли я, очима олітнений,
забув про брову, яку ти нап’яла, мов райдугу, наді мною,
слово, яке ухилилось від мене,
коли закривавилась моя губа від мовної рани.
Це слово, яке прибилось до нас поміж інших слів,
слово, створене за подобою німування,
обсаджене зеленим барвінком і смутком.
Тут западаються дальні світи,
ти ж,
пушиста, ворсиста зоря,
снігом спадаєш додолу
й лелієш земні уста.