— Спробуй ягідний глінтвейн! — кажу.
— Он ядреный, он проймет! — миттєво відповідає.
От чому мені важить, коли людина спілкується смішними дурними слівцями? Чи це обов’язкова риса Прекрасної Дами?! Чи це необхідний компонент, що його еволюція потребує для вдалого розмноження нашого нерозумного виду?
— Ей, Владкінс, що це?
— Бронтозавр Гугуце!
І ти такий: беркиць.
Так ми з нею прореготали не знаю скільки часу, і не пам’ятаю, на якій саме тезі почали бійку надарованими Алькою пласкими подушечками, що прикривали сором моїх сивих і кульгавих ветеранів-стільців. Десь на льоту я схопив її руку і не міг відпустити.
Тепер сам себе тримаю за руки. Вони ще тремтять. Доторк до долоні прочиняє космос. А той промовляє певним голосом.
— Ну якщо тобі дуже хочеться... — мовила Владка людським голосом. Я проковтнув залишки словника. — Тільки я сама її зніму, чекай. Там поморочена застібка, без ста грамів не розберешся.
— Ти олімпійський чемпіон з романтики із шайбою, — тільки й подужав пробелькотіти я.
— А я ж Тілець, — спокійно відказала Хілдур, — земний знак, нема на то ради.
— Владко.
— Найближча аптека вже зачинена, — спокійно мовила вона, — але все норм, ти не хвилюйся. Я приймаю оральні, вони просто цикл регулюють.
Я тупо дивився на неї, намагаючись осягнути сенс почутого. Оце Тілець, тупо думав я. Копець.
«Все норм, ти не хвилюйся».
— А щодо здоров’я, — додала вона, — я саме позавчора була на плановому обстеженні, то там у мене все ок. А тобі я вірю.
Ох.
«Все ок, а тобі я вірю».
Так я й стояв як телепень. Зрубаний впень.
Дощ дещо вщух, а я ні.
«Тільки ти планів не будуй, будь ласка», — нітрохи не захеканим голосом проказав земний знак, відновлюючи потривожений стан помороченої застібки.
От тобі й «просто тут із веслом». Всесвіт не фраєр — усе виконає... Тут уже боляче й смішно так, що Пушкін нервово скурився.
Я тут що іще подумав. Що фраза про «любов, сильну, як смерть» правдива ще й з іншого погляду. Це штука, яку не можна перемогти. Хай би як ти бажав, щоб тебе оминула смерть — а вона все одно... Хай би як ти розбивавсь, щоб тебе покохали — а ніщо не зробить тебе коханим.
Вобще ніщо? Треба було би викарбувати це, телефончику, капслоком. Напівжирним шрифтом. Сімдесят другим кеглем. Гарнітура гарамонд. Ворон каркнув невермор.
Коли мій мозок зупиняється на думці про тебе, я потрапляю до якихось місць...
От виносить мене туди. До далеких і нелюдських. Там — такий бентежно безмежний обрій відчувається. У ньому, звісно, доста міститься цілком локальних речей. Наприклад, твої відповіді у скайпі відповідної температури... теплої. Речей, які чомусь абсолютно неможливі, хоч убийся.
Це схоже на переживання війни.
Або феномену смертності. Зокрема, власної.
І я не можу сказати, що мене аж так тішить туди потрапляти. Ці безодні споглядати.
«Ну не треба, добре? Си-ир. Ау. Просто ти так затопив мене почуттями, що я не встигла виставити стінку».
Живіт стискається, як морський гад, якщо у нього тикнути твердим предметом.
«Ти щось занадто тонка натура, Сирок, — любив завважувати Костик. — Тебе буває страшно протикнути пальцем». Хоча я насправді тонка натура лише після літа, проведеного на колесах. Після зими, проведеної за ноутом безвилазно, я дещо товста натура, в якої нерівномірно (щодо худих кінцівок) випинається черево.
А чого би ти хотів? Щоб тобі відказали «ні-ні»? Ні. Переживання війни і смерті перемішане з відчуттям невимовної вдячності й ніжності. І бажанням віддати все, що є (ніфіговий Huion? велосипед? печінку?) за можливість просто наздогнати і просто обняти. Ти щось занадто складна натура, Сирок.
Золота жабка принесла людям більше користі, ніж її колега рибка: вона жлобилася виконувати бажання, й доводилось братися до саморозвитку.
Нащось написав це у скайп. «Останній візит: 5 хв. тому». «Останній візит: 18 хв. тому». Останній візит...
Ох, безсилля це якась така безрозмірна штука.
Я не дошкільнятко, я розумію значення слів «якщо тобі дуже хочеться», «все норм», «планів не будуй» і «не встигла виставити стінку».