Але краще б мені тикнули твердим предметом у якийсь відповідний відділ мозку — і я не розумів би їх уже.
Телефоне, поміряй мені тиск. Я точно хворий на мозок. Я не здатен не думати про білого миша, щура, білого кота в білій кімнаті у бірюзовім шалику. Ти тренуєш мої здатності описувати неописуване. Ти вислуховуєш, а тоді ще й виправляєш. І ще й грошей не береш. Може, скоро ти заговориш до мене і призначиш курс терапії. Телефоне, будь моїм психотерапевтом, гаразд?
Розділ 2. Равлик і бузок
{Київ, Жилянська}
У перше літо по дипломові я з Маріїної наводки прочитав «Чорних лебедів» Талеба. Тоді, перепробувавши кілька інтелектуальних робіт — завантажити, роздати, продзвонити — ночами охороняв якусь не надто притомну контору в нетрях ХТЗ. У тих нетрях, як у матрьошці, містилися менші нетрі заплутаних коридорів із кіберпанківським ліфтом, що оживав завжди несподівано. У закутку контори жив какаду Амеріґо, мій аміґо. На перший жест дружби він прогриз мені пальця до кістки. Та вже за пару тижнів підсовував голову під долоню, як кіт, мружився і розпушувався, ще й інтелігентно вертав серти до клітки. У компанії папуги я й вивчав тих лебедів.
Центральний образ теорії — власне ці чорні лебеді — означає події, що на них ніхто не очікував, як той із пісеньки кузнєчік на лягушку: всі свято певні, що раз такого ще не було, то й не буде ніколи. Так європейці від того, що сто відсотків лебедів, що вони їх бачили, вирізнялися білизною, склали присуд, що всі лебеді світу білі — доки в Австралії не виявили чорного. Як яскравий приклад такої пташки Талеб наводив 11 вересня 2001 року. У мене вона так само з очей полетіла через десять років, коли Миколаїч чєловєчеським голосом мовив про той день те, що я ніяк від нього не очікував.
Штука в тому, каже автор, що ми надто самовпевнені й не хочемо враховувати навіть самої ймовірності чогось, що не вміщується до нашої звичної картини світу — під девізом «етого нє может бить потому, что етого нє может бить нікогда». І тоді виявляємося не готові до сюрпризів історії.
АвеМарія із цього приводу ставила розумне питання. «Ось великий Талеб пише про дурну індичку, котра щоденно спостерігає, як дбайливо її годують і плекають, і викохують, і на підставі цього вважає, що так триватиме довіку. Але настає переддень Дня Подяки, й їй доводиться передивитися свої екстраполяційні побудови. — Я завжди намагався записувати Маріїні лекції, а також ліричні відступи, дослівно, винаходив власні хвостики і жертвував зап’ястям, щоби застенографувати весь той інтелектуальний блиск максимально. Тепер переписуючи перекладаю, бо затято російськомовна Марія чомусь звучить мені рідним голосом, а її рідна мова мені вже зробилася суттєво більш далека. — Ну, індичка, скажімо, дурепа. Та ось коли б не була вона дурепою, коли б утямила, що більш-менш відбувається, — і що тоді? Що має робити? Вступити до коледжу? Заснувати партію нового типу? Зчинити бунт, бєссмислєнний і смєхотворний?
Можна, звісно, вважати наявність розуму й знання самодостатньою цінністю. Це, власне, візія, що я люблю її всіляко розвивати та обстоювати. Що, мовляв, краще знати, ніж не знати. Та чим інколи загрожує знання за неможливості діяти? Неврозом, психозом, остракізмом, теорією змови, галоперідолом як вінцем кар’єри...»
І я, звісно, міркував над цим питанням. І як варіант відповіді сплив образ, і теж із літератури, і теж про пташок: «Затворник и Шестипалый» Пелевіна. У цім оповіданні младий бройлер, дізнавшись про те, який кінець чатує на його безмізких і безтурботних братчиків, починає тренувати крила. Від того він стає худорлявим, і його не пускають під ніж, а відтак пташок усе-таки вилітає з Комбінату.
Що означає тренування крил у цьому контексті? — спитав я себе й відказав собі: умовно кажучи, певну практику зі самовдосконалення. Тобто, ти превентивно чиниш якісь дії, що тебе розвивають — щоб, коли прийде критична година, лишитися серед живих і лишитися в умі. Отримати шанс не зваритися в каструлі фізично та психічно. Із конкретними практиками вже було не так прозоро. Їх-бо купа: від украй езотеричних до максимально світських.
Особисто я завжди насамперед волів... велотуризму рідним містом. Коли сідаєш на коняку, абсолютно не уявляючи собі, куди порулиш наступної миті, і з висоти сідла дивишся на довкілля, ніби бачиш його вперше. Від того всередині якось усе на певний час прочищується і розтицюється по комірках.
Але метод безмежно кустарний, направду й ефекту не гарантує, і не всякий день його застосуєш. У нашім кліматі й поготів. Півроку пропадають. Я навіть потихеньку став замислюватися про індійські зимовки... Та я від’їхав від теми.