То я до чого. Жив собі Сир Нормальний — інтроверт і соціофоб, тонка натура. І прийшов по його душу Майдан.
{Київ, Золоті}
Нарешті ми ввійшли в стадію практичної підготовки до епохального івенту і навіть в’їхали в цілий офіс. Але такий раскардаш, що нічого з безпосередньої моєї роботи за день не зроблене. Леся каже, що наш проект треба було би перейменувати з «ДоФаМіну» на «БаФоМета», бо це зараз ніякий не «драйвовий фест заради змін», а якийсь «бардачний фест у метушні». Віруся загубила шуруповерт. Я й не підозрював, скільки у нас накопичилося таємничих конструкцій і штукенцій, поки усамітнено з дому малював собі тих єдинорогів на наших афішах. Дівчата — герої, все це звідкись подіставали практично за п’ять копійок. (Напевно, більшість соціальних проектів створюють свої креативи так само із гівна і палок).
Але мені тепер треба капітально зробитися дизайнером-вантажником. Мрію хоча би про одного хлопа в команду. Кличу Костета до нас комунікаційником, кажу: «Ну це ж зрада, що нашу організацію називають узагальнено “які активні дівчата”, а я вже достеменно знаю, де роблять найкращий манікюр і скоро голитиму ноги». Він каже: «Ага, а за квартиру, барбера і “шалену бджілку” я платитиму твоїми гарними наліпками з космонавтами». Я огризнувся, що заради такого барбера, що йому бороду отакою кіскою виплітає і лисину чимось полірує, звісно, варто терпіти свого жадібного боса-фюрера. Але нічим крити. І дай боже здоров’ячка моїй Зої Марківні, що вона бере з мене за окрему однокімнатну як за одненьку кімнату, бо панічно боїться будь-яких незнайомців, крім чемного хлопчика її найкращої шкільної товаришки.
Дивовижно, що зараз у мене не надто більше вільних коштів, ніж коли ми годувалися на мої прибутки вдвох. Невже Полінка так мало їла...
Ну так, ця людина вочевидь мала право нічого не робити, бо їй нічого особливо не було потрібно. Одяг їй (і мені, й моїй сестрі заразом) завозила тюками її мати, що працює в «Хумані» — щомісяця, коли ціни падали нижче рівня моря до рівня практичної безкоштовності. Навіть голову, якщо Поліні вірити, не треба мити, коли та голова в дредах. Манікюр вона, на відміну від «дофамінових» дівчат, не робила. Жартувала, мовляв, стала малювати з тієї причини, що є залізна відмазка, чого такі брудні руки й чорні нігті — «я ж митець, маю бути вся у фарбах». Ну та якби вона малювала справді фарбами, я би розорився за день.
Зараз Поліна малює раз на сезон одну картинку ручкою. Якусь нескінченну серію профілів близнюків у типових віконцях. Головне ж душа, а якась техніка взагалі не потрібна. Я дуже довго прихитрявся ховатися від думки, що її роботи давно одноманітні й навіть мені малоцікаві.
І що кілька років я прожив із людиною переважно на паливі того «Авеля».
Ще й дощик сьогодні. Такий само непевний і неміцний, але декілька разів. Та й небо повністю складається з хмар. Та й температура вже — на кенгурушку натягти вітрівку, а зверху замотатися своєю старенькою витертою куфією, у дівоцтві синьою, колись привезеною мені Ромкою з першої подорожі до Марокко. Та й усвідомити, що, можливо, ти не занадто принципово відрізняєшся від місцевих клошарів. Але менше з тим, хай би тепло, в шлунку мультизварена турботливими дівчатами гречка, ноги не занадто гудуть, а в голові щось собі протікає.
(В обох сенсах протікає.)
Певно, що не саме розлучення з моєї ініціативи і фактична відмова щодо моєї залицяльної ініціативи причиною тому, як мене зараз ковбасить і бентежить. На ту голову, на яку не надягається моя зрада і моя небажаність, не надягається й інший, у сто разів важчий головний убір. Кілька років війни не десь там, де треба шукати на мапі, а у твоїй власній країні. Як у цьому взагалі можна лишатися безтурботним і позитивним «свєтлим чєловєчком»?..
Скажи це хтось тому малюкові, що не міг заснути над «Піонерами-героями»!.. Та що дошкільняті — тому другокурсникові, який на вилазці, підкидаючи хмиз у вогник, терцією з АвеМарією виспівував: «И дорога-ая не узна-ает», бо це видавалося прикольним. Та що студентові, без п’яти хвилин архітекторові — тому ненакачаному охоронцеві з недоречно тонкою натурою, який навчав какаду Амеріґо фразі «Я уверен только в сомнительном». Сир Нормальний був стовідсотково аполітичний, пацифістичний, російськомовний, прекраснодушний. А тепер я навіть подумки і тут у телефоні — перекладаю те, що сказане було мені АвеМарією та іншими милими моєму серцю персонажами. Драгоман, блін.