Ще й тому я намагаюсь, любий щоденнику, шановний телефончику, відкопати ті пласти тепер. Може, складеться, зрозуміється, прийметься, полегшає. Перетворить той стан, витягнутий із кущів афин, у стан просвітленого з Афону.
Але навіть фоторепортажі з Майдану відкрити — задихаєшся від ядучого диму в оці. При тому, що я не кидав молотових і нікого з моїх не вбито двадцятого лютого.
— Костет, а от тобі як — не здається, що нас усіх варто би лікувати після тої зими? Що зараз іще ловимо і ловимо приходи?
— Сир, ну ти ніби в курсі. Я на Майдан не ходив. Я на роботу ходив.
Костик, який перемістився у західному напрямку водночас із моєю сестричкою (але, як і вона — разом із мовою ХТЗшного дитинства), той якраз із поваги до мовця переходить на його мову. Він узагалі балакучий, слова з нього ллються, як сказала би моя прабабуся, ловкенько — гладенькі, як його голена кругла макітра. Мови йому добре даються. Іноді він мене дивує раптовим розумінням німецької чи іспанської, ніби корені слів самі в нім утворюються. Мою післямайданну українізацію Костет сприйняв природніше за всіх, оком практично не зморгнув. (Я не спілкувався з Марією вже, мабуть, понад шість років, але от вона би напевно не підхопила, з її любов’ю до Достоєвського, Солженіцина й усієї цієї тусовки...)
Але він «на роботу ходив» і по всьому — а я, здається, екстраполюю себе назовні. Не обов’язково землетрус, який змінює ландшафт, перевертає все поселення. Твій сусід може його не помітити, посунутися трошки вбік і там скопати городик.
І це, мабуть, десь розумно, бо скасовує небезпечну перспективу «неврозу, психозу... галоперидолу яко вінця кар’єри».
Із Костиком ми почали тусити лише з другого курсу. Весь перший він демонстративно дивився своїми круглими світлими очиськами крізь мене, жодного разу не дав переписати конспект із антички, яку я безбожно прогулював завдяки щирій нелюбові до Миколаїча. Костик на все ходив, як зайчик. Його перла — й досі пре — комунікація з людьми. А я, на його думку, много о сєбє возомніл, бо мені вона була — й досі є — важкою. Але на другому курсі він збирав групу для соціально-культурної акції, й у нього в останній момент відвалився один із членів, а поруч стався саме я, нероба з вільними вихідними.
Група соціально-культурних молодих східняків вирушала до Львова, де мала кілька днів спілкуватися з однолітками-западенцями. (Ці терміни, до речі, стали відкриттям для обох сторін, коли в перший день пролунало питання: «А як ви нас називаєте?», й у відповідь на нього — отвєтка.) Ми мали дізнатися, що нас різнить і що поєднує — щоб утямити, що ми живемо в одній країні і все таке. Мені двадцять перший минало, у Львові я не бувало.
На українську ми тоді всією делегацією вирішили перейти у потязі, щоби показати тим пихатим галичанам, що слобожанські — ого-го багатогранні і вільно вміють по-всякому. Виходило у нас, я так тепер розумію, доволі неприродно. Я, згадую, всю дорогу протягом тої програми нітився дізнаватися, на котру які пункти заплановані. Тому що не пам’ятав, як буде «столько-то минут такого-то» і «без стольки-то минут столько-то» й відповідно плутав «за чверть» і «чверть по». А тодішній мій телефон підказувати не вмів, умів лишень дзвеніти, та й то неохоче.
Львів мені тоді не зайшов. Навколо чвякали жахливі березневі болота, арафатка на писку вкривалася мокрою кригою. Наші «западенці» були дуже прудкі й активні. Вони весь час швидко бігли кудись до обрію, обертаючись звідтам, щоби прокричати щось про принципову різницю між кармелітками взутими і кармелітками босими. Потім нас заводили в чергове їдальне місце з багатовіковою історією й нагодовували до запаморочення. Я не відчував смаку ні промоклих і промерзлих фасадів, ні других і третіх десертів. Але чесно намагавсь робити все, щоб навести мости. Навіть героїчно зжер цукерку «сало в шоколаді», хоча обидва компоненти того божественного міксу не зношу з дитинства.
Не пам’ятаю, чи була вже тоді «шалена бджілка», яка викликала у Костета стійке звикання й не менш стійку звичку: нагледівши будь-яку знайому дівчину, витягати цукерку з кишені і простягати дівчині. Може, вже була. Але навіть мій балакучий блискучий лисочолий друг не тягнув їх переспілкувати. Що вже про мене казати.
— А ввечері на дискотеку! — сяючи синім оком, виголошувала Христя.
— Та я не той... не по дискотекам, — лякався я.
— То як же... ти... розважаєшся? — око округлювалося, перетворюючись на вражений до самого дна Синевир.