— Ну... Книжки читаю.
Ось маєте, зараз ми вас поб’ємо культурою, з усіма вашими Францами-Йосифами, взутими та босими!..
На дискотеку таки не пішли. У глибинах нашого хостелу видобули з холодильника (з написом: «Продукти, які є не підписані, можуть бути з’їджені») приникане практичним Костетом пиво. Валялися в кріслах біля рецепції й намагалися читати одне одному вірші. Тоді-то я й усвідомив, що на українському полі мене буде побито однією лівою. Голена наголо голова Надійки, Христіної сестрички, мала в собі нескінченні поклади якихось невідомих мені Савок, Крук та Петросаняк. Я ж твердо пам’ятав лише смішні переклади лімериків Мокровольського («В одного дідуся із Камчатки / Було дуже гладке собачатко. / Йде воно перевальцем — всі показують пальцем: / Ось взірець собачаткам Камчатки!»).
«О, новий віршовий жанр: ліцемєрікі», — легко жбурнулася усмішкою Надія.
До кінця єдиним козирем у рукаві я мав трагічне: «Єдина. В лісах застає мене темна година...» Коли я його видав, Надійка елегійно усміхнулася: «Андрухович — кумедний поет...» Нічосі кумедія. Я був уражений, я мав узяти цю фортецю, я взяв її адресу.
Ми переписувалися кілька років, що не заважало мені не менш пристрасно марити моєю Марією. За цей час я не лише суттєво просунувся в сучукрліті, а й іще суттєвіше розвинув літературний дар, що з часів шкільних творів мені ще не придававсь. Плюс вивчивсь малювати ліричні комікси (що тепер придається мені в «ДоФаМіні»).
Надія надіслала мені три листи. В одному була стара листівка з Райценгеймівкою. У другому вірш Скиби «Білий світ, білий сніг». У третьому ідеально білий аркуш. Згодом я від когось дізнався, що її дипломною темою була «Естетика мовчання у Стуса», й останні десять сторінок роботи були пустими.
«Решта все забулося».
Нє, не все. Одного разу я до неї приїхав і пішов за адресою, зазначеною на білому кроликові конверта. Надії не було. Її мамця, зіштовхуючи з колін нахабного черепахового Бекицера, загодувала мене трьома видами пирогів (нащо вони були ліплені, коли гості не були планованими?!) і дев’ятьма сімейними альбомами від цісаревих часів. Тоді я помітив, що у них усе сімейство з фірмово виліпленими вилицями. На одну з яких я тоді весь поетичний вечір у хостелі задивлявся.
Отож-бо, тільки щойно дійшло, що вилиці у цієї людини були доволі Владчині.
{Київ, Жилянська}
«Где бы что ни говорили — все одно сведет на баб!»
А збирався проаналізувати, як інтроверта наздогнав Майдан. Як юний східняк не налагодив мости між регіонами країни. З якого дива у людини може змінитися пункт «рідна мова». З якого переляку соціофоб опиняється у соціальному проекті. А сам уперся в дівочу вилицю.
Полінка якось дуже недовго намагалася підробляти в жіночому журналі, там треба було збирати для якоїсь псевдосоціологічної рубрики думки представників народу на різні нагальні теми. Першим представником народу зазвичай був я, мене тільки кожного разу називали по-різному. Типу: «Петро, програміст, 38 років». Редакторка завжди безпомилково вичисляла й викреслювала саме мої репліки. «Ви махлюєте! — казала Поліні. — То ви вигадали або у подружки спитали, це явно не чоловіча точка зору!»
Ну звісно, це стало мемом навіть серед доброї Полінки, а насамперед — серед недоброго Костета: «Це явно не чоловіча точка зору». Мужики не танцюють, не ходять до психологів (а у мене просто грошей нема, я би залюбки), не рефлексують. Та й передусім не зациклюються на чуйствах.
(Телефон уже не виправляє на «буйства». Уже краще знає мою не буйно-, але тихо помєшанну вдачу.)
Із тої пори я неприродно сильно полюбив слово «з’їджені», пхаю його всюди, куди можу.
Обидві делегації загалом ставилися одна до одної дружньо. Обидві змагалися в гостинності. Христя вивчила весь Личаків, щоби нас причарувати. Я, коли ми з ними приїхали вже до Слобожанщини, помчав до нелюбого Миколаїча по матеріали й ніч просидів, вивчаючи золотий запас нашого конструктивізму. Галичани чомусь не були причаровані, хоча вже почалося сонце, а що може бути прекраснішим за сонце на рівних високих стінах, я навіть і не знаю. Задумливий Євген зробився ще задумливішим, аж раптом виголосив до енергійного Свята: «Циґелю, я знаю, знаю, нащо у них тут такі широкі вулиці! Це — щоби ними міг проїхати танк, от!»
Не можу забути цю фразу.
Як і пожвавлення Надійки, коли ми гордо завели наших гостей до літмузею, де того вечора давали аж самого Жадана: «О, то я бачу, тут маєте таке файне ґетто!..»