У проміжках між показовим годуванням вони звинувачували нас у байдужості й ескапізмі. Ми їх — у поверхневості й зверхності. Що ми могли зробити тоді, щоби порозумітися направду й остаточно? Щоби ми принесли додому вірус, що припинив би перебування нашої частини країни під удав’ячим північним гіпнозом. А вони не пропонували як аргумент фаріонівський (телефон, звісно, сподівається, що всього лише «фараонівський») ролик. Вони бідкалися, що якщо вони ще пам’ятають російську сяк-так, то наші з ними молодші братики й сестрички уже можуть не зрозуміти одне одного у буквальному сенсі. «Наші-то вивчать, — робили гірко-стоїчну міну ми, — а ось ви чи не збіднішаєте, читаючи Бродського виключно в перекладі?» — «То якого саме пан має на увазі, — саркастично озивався Євген, — чи не того автора безсмертних рядків: «Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит»?» Я тоді щиро любив Іосифа Олександровича, надійно прищепленого мені Марією у першому ж семестрі, але тої миті палко мріяв його воскресити, щоб негайно придушити.
Чи я міг тоді здобути Надію? Народити з нею якомога більше дітей і вивести їх із пустелі?
Чи міг Костет влаштувати ще сто таких обмінів, налаштовуючи культурні програми все віртуозніше, аж поки їхні учасники не роз’їжджалися би найближчими людьми?
Чи могли би ми заснувати політичну партію нового типу «Файне ґетто» і перемогти своїм натхненням усю хтонь мікрорайонну мажоритарну?
Я б не міг. Я й тепер нічого не можу хоробрішого, кориснішого та творчішого за — на завтра три варіанти сюжету дофамінової листівки «Україна має активістів». Як сказано поетом, «в лісах застає мене темна година», а крім космонавтів та єдинорогів досі ще нічого не накреативилось.
Я й зараз не зміг здобути Владу.
Про проблеми кохання маєш змогу не згадувати довше ніж півдоби.
Лише опівночі все обертається на гарбуза.
{Київ, Поділ}
Пішов сьогодні в бар. Бо ще де знайомляться люде. То були якісь чорні півгодини, які я просидів за шинквасом, активно не вподобуючи барменів і трохи менш активно — дівчат, які оперативно познайомились і почали невимушене спілкування поряд. Про що ви щебечете. Яка блогерка. Які інфлюенсери. Чому у вас брови намальовані не там, де вони у вас виросли. О божечку, вони дивляться сторіс про те, що оце хороші серветки. Сторіс про серветки, Карле.
Сире, ти ж нормальний, ні? Ти розумієш, що джерелом твого настрою не є виокремлена вилиця, вицвіла на сонці гривка, сорочка в портретах котів (і ні — ти не думатимеш про поморочену застібку, кобелю жалюгідний!), або ж глибокодумне зауваження в скайпі: «Исследователи установили: вареники з вишнею походять від верблюдів та китів». Ну так, я розумію, що все то привід. Що все то привид.
Ти на першому місці на рівному місці.
Але нема на то ради. Я втік на АртПричал повтикати у воду. І тут підсідають дівчата, гарні обоє, та фатально ідентичні до тих за шинквасом. За гучністю і глибиною висловлювань. І такий ядрьоний суржик, що мені на голові ворушиться йожик.
Як ти помітив, любий телефончику, я загалом люблю суржик. Чому саме — вирішуй сам, у нас психотерапевт — це ти. Підозрюю, що за живість і життєвість, а ще за єдине, що я дивився по тєліку — «Шоу довгоносиків». Але народився я в домі, де розмовляли мовою старосветских помещиков. Матушка моя Валентіна Ігнатьєвна викладала російську мову і літературу іноземним студентам — і навіть у записках щодо купівлі кефіру вживала звороти типу «будь любезен». Віддавання мене в українську школу очевидно було героїчним та водночас шизофренічним діянням. Це-бо була єдина інтелігентна школа на районє, решта — страшна гопота. Але перевіряючи мої уроки, бідна жінка фізично страждала.
— Я надеюсь, этот язык отменят, — проказувала, — все равно ведь то же самое, только несколько испорченное. И зачем, скажи на милость, все эти словари, все эти переводы «карэту мэни, гэй, карэту», когда все ж и так без перевода каждому понятно.
— Все понятно? — в мені змалку зустрічалися не буйні, але бісики. — Тогда вопрос, мам: скажи, чем они отличаются — равлик і бузок?
—Чем? — губилася мати. — Ну ничем, вероятно...
Вона й нині так вважає, вже протягом п’ятдесяти років, прожитих в Україні. Щось у них із Полінкою є спільне, незламне. Недарма вона так любила мою дівчину, аж ось тепер перестала зі мною розмовляти.