На канікули мене відправляли в село, насправді офіційно пгт, але не знаю, що там у ньому було «гт», себто «міського типу». Всі типи місцеві були з насінням, себто сємками, всі дороги являли собою крихітні павзи між ямами з химерними обрисами. Як я ними вирулював на благенькому обдертому «Орльонку», успадкованому від старших двоюрідних, науці не відомо. Одного разу великі пацани закидали мене камінням, бо зарулив на чужу вулицю, й я зверзився у скалля, себто щебьонку. Досі на колінці шрами у вигляді смайлика.
Там я був ще відчутніше чужим, бо завдяки матері моїй Валентині Ігнатіївні розмовляв літературною російською, а завдяки альма-матері, себто кращій школі на районі — міг перемикнутися на літературну українську. У пгт панував суржик. У мене ламався мозок. Я бачив, що мова тубільців поєднує в собі російські корені й українські суфікси, або ж іще якимось чином змішує частинки слів — але не міг вловити принципу, за яким я мав створювати подібне мовне рагу. Намагання розв’язати цю лінгвістичну задачу, якої ніколи не ставили сім’я і школа, зазнавало поразки. Наді мною ржали. Я сяк-так вивчився хіба зворотам «гулять у квача», «застьобувать пувицю» і «дюже укусна канахвєта». Розлогі бесіди здебільша вів із прабабусею моєю Килиною Митрофанівною, бо вона прибула в ці руді степи (не зі своєї волі, а як підозріла неблагонадійна побувавша на окупованій території) з Полтавщини, тож її суржик був ближчий до Котляревського й мого серця. Хлопці мене, звісно, не надто поважали. От вам і «не чоловіча точка зору», кстаті...
У школі, до речі, теж спілкуватися було не так-то просто. Вчителі вимагали від нас на перервах розмовляти українською, та їхні приписи сумлінно виконували лише заучки. Я до них не належав, бо був лінивим трієчником, але випендритися мені праглося. В підсумку я якраз там, а не у природному середовищі пгт, навчився вільно мішати грєшноє з правєдним і самостійно винайшов власний аналог азіровки й тезауруса Подерв’янського.
А на моє питання щодо тієї школи, поставлене мною вже в часи львівського обміну (чому я втрапив у неї з цілком російськомовного середовища?), мій батько Василь Михайлович хитро захихотів і досить схоже зобразив спочатку Хостікоєва, а тоді Бенюка («Швейк, а почему вы все время говорите по-чешски?! — Бо я чех...»).
То були, мабуть, перші почуті від нього українські слова.
{Київ, метро}
От що нас культурно роз’єднувало з нашими гостинними западенцями — то наші дитинячі середовища. Ми не дуже розуміли з оповідей, хто то є «тета» — я думав, то тітка, а Христя мала на увазі бабусину сестру. Вони не дуже розуміли, хто такі «сявки» — сяк-так переклали як батярів, але от я зовсім не певен, що ці дві народності сильно схожі.
Вони, таке враження, всі володіли польською краще, ніж я тоді українською — бо на канікули рушали не до рудих степів, а до містечок з акуратними червоними дахами, які я тоді бачив лише на картинках до «Сказок писателей мира». Для мене щойно відкриті тоді «Екзотичні птахи і рослини», з яких я вивчив і так гордо витяг із рукава «Єдинорога», були насправді екзотикою. Наді ж Андрухович був кумедним, як мені — ну не знаю, Євтушенко.
«Я брав тебе мов фортечні мури»...
Брав, ага, ага. «Oh should I say she once had me».
Цілком імовірно, я в ліжку виявився не асом, а бозна-чим. Я й у нім, здається, не дихав, не міг. Що вочевидь не сприяє гармонізації інів з янами, злиттю чакр і прочім обмінам божественними енергіями й хіміями. Або ж просто Влада тоді подумала: «А чом би й ні», а по тому подумала: «Нє, мабуть то якось негарно не любити і спати». Або ж тупо не подумала. Або ж — будь що, трясця його матері! Припини фантазувати, Сире ти не надто нормальний. В голові іншої людини знаходяться уявлення іншої людини.
{Київ, Золоті}
Ось взірець собачаткам Камчатки: я вирішив перебити клин клином і піти на побачення. Коли вже гора не йде на два тижні суцільних повідомлень від магомета, якому без тієї гори цілий день прожити — то забагато. Але серед скільки там є мільярдів жінок не може бути єдиного збігу пазла зі шматочком, що мешкає на відстані години тремтіння у вагоні метро.
Ну от, пацан сказал — пацан сделал. Усе виявилося доволі нескладно з тим тіндером (телефон вважає, що тендером, ну десь він і тут правий). Перші дві дівчини, з якими він мене «спарував», нічого чомусь не відповіли, але не встиг я замислитися, в чім там річ, як відписала така собі Діана. І не така собі, а доволі нічогенька. Усмішка мила, на другій світлинці сидить із тхориком. Через пару реплік про те, хто де працює (вона адміністраторка у кінотеатрі, забув, якому саме), і що тхорик («как ты его назвал? смешно... так, правда, хорьки называются?») справді її звірик, а звати його Фліртом, вона повідомила, що не любить бесконечно строчить і пропонує зустрітися. Я перепитав, чого вона хоче від того процесу.