«Легких, приятных встреч, — написала Діана. — Трахать друг другу мозги — не мои фантазии».
«О, — розчулився я від такої ясності, чесності і конгруентності, — та сама фігня, Джульєтто».
Сьогодні під сонним дощем прибрів у офіс, де набрів на ютуб, в якому за якийсь час методом наукового тикання у рекомендації надибав собі одну нову кохану жінку. На ймення Хінді Зара. Завдяки чому працював досить поганенько, зате жив довго і щасливо.
Коли я перейшов на українську, сестричка обережно повідомила, що я став якийсь занадто жорсткий. Я-бо не переходжу знов на мову співрозмовника, коли той мене розуміє. Оце, значить, вона така гучна і щира, а я такий тихий і підступний. Мене дико виснажують дискусії, тому я не беруся згадувати згубні наслідки Емського указу. (До того ж у мене з деталями зле, я за потреби не згадаю навіть, коли той указ вийшов. Коли це конспектували, Костет мені ще конспектів шкодував.) Але я дуже люблю Альку, тому заради неї одної певний час робив виняток. До того ж вона вже рік у Тель-Авіві, і зізнається, що те місце, яке в неї в мозку займала українська, починає поступово перебирати іврит. Але потім виявилося, що все вона прекрасно розуміє, і ми перейшли на суміш. Кажуть, у сім’ях білінгвів тямущі дітки ростуть.
У Діани ніби те зазначене місце в мозку мало би бути вакантне. Але вона допитувалася мене, чом це я такий Швейк — так, ніби ми зустрілися не в центральному парку столиці нашої батьківщини, а десь на вершечку вулкану Ключевськая Сопка.
Терпляче пояснював людині, що ні, я не зі Львова, я з Харкова. Що так, там теж були українські школи. Що ні, «нацюцюрник» це не термін, а жарт. Що так, українською «заниматься любовью» зветься «кохатися». Тоді діло пішло жвавіше.
Коли я її всадовив ув останній потяг метро, лиш тоді згадав, що на завтра мені взагалі-то треба було внести правки. Але сил не було. Це хороший має бути знак.
{Київ, Поділ, таки ще один бар}
Вітер доволі великий.
На тлі освітленого неба, в якому стирчить башта, так сильно хилитаються віти.
У нас усе-таки одночасно найхимерніша й найкраща команда в світі. Правки, які я вносив тремтливими руками зранку, виявилися марними. Поки я минулого вечора шукав, де у Діани ерогенні зони, дівчата мої дофамінові провели скайп-конференцію та вигадали нову концепцію листівки, принципово нову. Мали бути там — тадам — дракони.
Референсів тих потвор у фотостоках якось небагацько, особливо коли тобі їх замовили... гм, реалістичними. Реалістичний дракон — то як, ігуана? Виявилося, що мій варіант «надто страшний, треба щоби він був добріший». «Може, хай він усміхається» — запропонувала Віруся. Ну добре. Ні, тепер «неприродно мімімішний», на думку Лесі. «Може, зобразити зі спини» — доходять хором вони.
Лише наприкінці дня я видав красную прозрачную линию в виде котенка: реалістичного, добрішого, але не мімімішного дракона, який невловимим чином усміхається зі спини. Не знаю, чи врятує країну наш епохальний івент, але я супермен і отець драконів, піду візьму пиріжок з полиці.
Та мене за цей час двічі нагодували, а тоді кактуса подарували. Кактуса звати Фукуяма. Він чомусь квітне, хоча не пора. Кажуть, продукує дофаміни. Хоча, як на мене, тестостерони. Заснув знову чортзна-коли. Але ж не дивився, коли абонентка була «востаннє в мережі», цілісінький день!..
Після третього побачення з Діаною я їй написав, що ми все-таки надто різні. Не знав, якої реакції очікувати, готував кілька варіантів пояснень, та вона одразу написала «ок ))».
Чомусь мені перехотілося з нею спати після того, як ми прогулювалися Андріївським та звернули вбік, на Боричів тік — і я згадав Центр 911, де ми з Алькою постійно чергували влітку 2014-го. «По ходу, урожайное было место, — кришталево засміялася Діана, — вот где можно неплохо нагреть руки».
У мене тут усе той... Впало. Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, їхали — возилися, приїхали — сказилися.
— Тю, ну ти нормальний, — сказав по тому Костик. — Ви ж обопільно домовилися про легкі стосунки і не трахати мозок. Ти би ще дівчині екзамени з антічки влаштовував, перш ніж в ліжко тягти.