Ну так от, бажанням мати біля плеча не оце сімейство, а власне Владку. Золотаво-пухнасту вигорілу на сонці гривку. Усмішку на всі зуби (ніяково згадати, якось спробував так усміхнутися перед дзеркалом, ні, я так не вмію: тільки губами, інакше починаю нагадувати осла зі Шрека). Випнуті вилиці. Запах глиці (чи то у неї такі дивні парфуми, чи то мені щось уже маячиться). Це якась маячня. Їдеш у ніби рекомендовану нову обстановку, щоб набудувати навколо зовнішніх штук, за якими нема коли журитися за тією звичкою задумливо покусувати губу. А виявляється, що всі зовнішні набудовані штуки, бачте, конче потребують бути пред’явленими конкретній адресатці.
«Диви, диви, яке! А он там, бачила? Це ж схоже, знаєш, на що?..» І вона зацікавлено покусує губу. І вона кумедно морщить ніс, придивляючись. Сміятись і повсякчас смикати «диви!»... Дивитись разом — як обійматись...
Я тоді знічев’я пішов славнозвісні вінницькі фонтани подивитись. Просто щоб якось розважитись, та й набратись вінницького досвіду Костета охолодити. А вони виявились такі нереальні, ті фонтани. Народу навколо було майже нікого. Парочка навпроти застигла в поцілунку витинанкою. Чи то пам’ятником довічній вірності. (Хоча та вічність кохання їхнього, може, місяць протриває.) І нагору, у глибоке синє — шурх — злітає зграйка винно-червоних крапель. Мерехтить і міниться, кольорово підморгує й блискуче знущається з мого «якось розважитись» і «охолодити».
Я б у той момент, здається, відмовився від їжі й сну на весь день — аби Хілдур теж була там і бачила те ж саме. У якому все нагадує про неї, що ніяк із нею не пов’язане. На жаль, таку угоду — їжа й сон в обмін на душевний обмін враженнями з окремо обраною людиною — мені чомусь жодні вищі сили не запропонували.
Не второпаю, чому маріхуану забороняють, а людей не забороняють. Як на мене, то і сильніші наркотики нєрвно смалять у куточку. Єдиний день без бодай якогось зв’язку з людиною — «а нащо було підводитися». Ще один день — лиш марна витрата зубної пасти.
А в Карпати я без усяких Костикових зауважень усю дорогу хотів, але всю дорогу не потрапляв. То горить спецпроект, то роботу змінив і чекаємо, поки грант прийде, то траванувся, то ні з ким. Лише тепер-от Ізки. Малюється мені таке село вже не за обрієм, а за дзеркальцем напівживого ЛАЗика.
Хоча що робити в тім селі, не уявляю. Я прихильник туризму рідним містом, взагалі-то. А тут ще вела не взяв, бо в нього невчасно гальмо здохло. А без тої коняки-скотиняки ніби в тілі недостатня кількість кінцівок. Раз-два, незвично.
Що ні з ким — переживу. Спробую.
Цікаво, який вигляд я маю збоку. (Крім того, що незграбний і патлатий, як на всіх кадрах, із яких я не встиг утекти в обнімку зі своєю ненавистю до фоткання.) Але якщо відсторонено подивитися, наприклад, на свої пальці, вони смішні. П’ять довгастих відростків стирчать, звиваються. Якщо так само подивитися на Владчине прізвисько, воно взагалі дурне. Хілдур — і не по-жіночому, і не запам’ятаєш із першого разу. Та мені, як уперше закоханому, захеканому, заскоченому амуром посеред перерви першокласникові, звідусіль сама літера Х світить неземними світлами.
{Ізки}
Просто зараз поруч зі мною — темно-зелена хвоя на світло-зелених схилах.
Подумав, що Костет, мабуть, геніальний комунікаційник, якщо одним зауваженням здатен запульнути у подорож такий лежачий (чи велокатучий) камінь, як я. Недарма ж мені знайомі пачками пересилали твіти метрополітену, не знаючи, що це витвори мого ліпшого приятеля.
Цікаво: якщо після всяких Алчевських лишалися в архівах грубі стоси листів, щоденників та іншої макультури, до яких торкаються цікаві мацаки архівних щурів, то ми полишимо по собі гігабайти твітів та чатів. Як майбутні цифрові щурі все то розгрібатимуть? Я, звісно, спрощу їм життя. Я ж періодично копіюю свої переписки з Владкою у папку. Якщо я помру і прославлюсь, як Врубель, вона автоматично зробиться Емілією Праховою. Тільки я через неї ще не роблю собі селфхарму ножем по грудях. Я через неї малюю інтер’єри, в яких кольори кричать про присутність. Людини, яка на тих інтер’єрах відсутня.
А ще я крізь неї дивлюсь зараз на доріжку у траві і відчуваю, що світ має колір, сенс, смак і таємницю. Через неї роблю повітряного змія Вірусиним двійнятам — і в той момент відчуваю, що перебуваю десь у серцевинці цього світу у повному ладу з ним. Але, чорт забирай, через півгодини фейсбук з наївно-невинним видом підсовує мені Владчиного колишнього: «Ви можете їх знати!» І чорт мене забирає відкривати профіль і смикатися: от і що, що — ти, яка підписує світлину з равликом: «против меня обнаружены неопровержимые улитки на тоненьком стебле» — знаходила в цьому пришелепкові, який пише: «экзенстенциальный вопрос: как отлечить феменистку, чтоб не уступать ей место» — і репостить жартики: «Берешь бабу. Выпиваешь с ней за любовь. Блестят ее глаза. Уже не надо лишних слов»?!