А от нащо я, власне, уявляю собі життя з цією людиною.
Мені би зараз тридцять хвилин із цією людиною.
Ще одна заноза, яка повсякчас у мозок лізе — Полінка. Я не дуже розумію, як вона нині порається. І ніби не винен бігти й перепитувати, чи має дівчинка сама що їсти. Як її мати, коли телефонувала — очевидно, вона вважає, що без контролю піддослідний об’єкт не здатен задовольнити базову потребу і тупо пищу знаком отвергает і тихо гордо помирает. Щоденно.
Але у мене справді таке відчуття, ніби я злочинно покинув безпорадну дитину.
Тут мій друг Костет каже, що я гоню і перебільшую, урочисто нагадує про «вік згоди» і під’юджує закластися на двадцять баксів, що Полінка дасть собі раду з особистим життям раніше за мене. Та десь я певний, що Костик, у цьому сенсі нормальніший за Сира Нормального в сто разів — у цього улюбленця печерських барберів паралельно по кілька дівчат і універсальне роз’яснення: «А що таке взагалі ті стосунки, хто це вигадав оці всі рамки?» — теж би явно не пройшов тест Полінчиної редакторки. Не думаю, що в її світі один чоловік здатен написати іншому в скайп: «Слухай, старий, я щойно зрозумів, що прутковське “беседовать с возвратившимся из похода другом” и “чесать где чешется” слід було б доповнити більш точним першим пунктом: “жувати шалену бджілку”».
Коли я припинив совати від віртуальної стінки до віртуальної стінки мальовані дивани у Sweet Home 3D та потрапив у сіті «ДоФаМіну», у мене було дуже багато страхів та вагань. Перш за все, звісно, чи не розвалиться наш проект від першого-ліпшого подмуху і чи не лишуся я без роботи взагалі, як казала моя прабабуся, з несолоним хлєбалом.
Ну і не менш стрьомно, коли всі навколо активісти. Активістки переважно. Ну неважно. Але активні. Пасіонарні. Вчора всі на якомусь заворушенні з приводу чергового несправедливого призначення. Сьогодні нетворкінг, масове розпиття пива й обговорення челенджів третього сектору. Вони у тому всьому як риби у воді, я — як риба у фарбі.
— Тобі ж, Сирові інтровертному, подавай таку роботу, щоби ти її наковбасив, засунув у щілинку, а з тієї щілинки тобі висунулися грошики — і вся комунікація!
Костет думав, що то він мене так уїдливо уїв, а я, навпаки, погодився і зрадів.
— Ну точно ж, ти описав дрім-тім для мене! А де, де таку дають?
— Тю на тебе. Почитай розумних людей про емоційний інтелект. Тебе ж із такими скілами в сучасному бентежному світі навіть доглядачем за равликовою фермою не візьмуть.
Але мене взяли в новонароджену громадську організацію. І поки комунікативний Костет жартував у твітері про жетони, а тоді креативно спамив світові свіжим креативним застосунком, я малював комікси про судову реформу.
Усі знайомі мені не вірили. Включно зі мною. Але я вже казав, що мене не влаштовує однаковість та незмінність. Коли навколо тебе тепла водичка і ти маєш звичку вільно розгойдувати зябрами, то флаг тобі в руки, будь собою й фіг з тобою. А коли навколо тебе все, скажімо, посохло, то якось не верх мудрості розмахувати своєю зяброю як хоругвою і хрипко повторювати, що ні на що її не проміняєш. Є сенс спробувати відростити щось більш відповідне.
Коли навколо тебе чорні лебеді й чорні круки кружляють, як ти можеш лишатися абсолютно таким само нормальним сирком, зосередженим лише на велотуризмі рідним містом — і решті своїх внутрішніх монголій з їхніми райськими краєвидами. Якось я ніяк не міг залишитися тим абсолютним прекраснодушним ліваком-хіпаном. Я мав відшукати, де можу докластися до спільного блага хоч як можу.
Я бачив, що хтось примудрився лишитися зі своїми зябрами, цілком заплющивши очі на заграви, прикрутивши звук війни, ніби гучність телевізора до нуля. («Скажіть, а в який концтабір нас везуть?» — «Не знаю, я поза політикою!») Що так теж можна. Я бачив, що хтось, навпаки, відтепер більше не бачить нічого, крім рубрики «Суспільство». І що багатьом моїм знайомим приносить щире задоволення закупати броники, давати концерти «на передку» та блокувати Солом’янський суд. Мені, ох, такого штибу активності як зроду було трудно, так і не стало легше із сотим повторенням: кожного разу ніби сам по собі кирзачами ходиш.