А у квартирі вже звірячий холод. Її неможливо прогріти взагалі. Левову долю, вісімдесятий левел тепла в помешканні дає повітронепроникність рам. А рами Марківни... Я хоч і не любитель повторів, але щодо цих рам будь-кому повторюю одну й ту саму цитату з Довлатова: «Ко мне через щели в полу заходили бездомные собаки». Але від власниці, що бере з мене таку символічну оплату, я не можу вимагати ремонту. Минулої зими я грівся мареннями. Цієї маю якимись свіжими інтересами.
Сестричка прийшла в скайп. Згадали, як жбурлялися ведмедиками між двома поверхами ліжка і вели філософські розмови на дорослі теми. Вирішили повторити. Ведмедиків довелося замінити на гіфки з ведмедиками. А теми лишилися. Виявляється, вона там на своїм Близькім Сході теж страждає, бо якийсь Нітай їй там близький недостатньо. Тут і я їй виклав свого дракона, який усміхається зі спини, каже, що я йому не чужий, каже не будувати планів, вертить хвостом і пірнає у безвість, не відповідає на смішне, не відповідає на відчайдушне, не відповідає на конкретне, не відповідає на питання «ей, чи є хто живий», не відповідає на горде мовчання, не відповідає на моє існування.
А її Нітай по-своєму не той. То він Альці її улюблені шоколадки носить і пилинки здуває, то згадує про релігійну сім’ю. Алька занепокоїлася за мене, я за неї.
Алька: «вам бы на воды в форж»
Я: Отож! Туди нам дорога всім однозначно.
Алька: угу. на титаник...
Я: Так, гетьте думи ви, хмари осінні, з тим шибеницьким гумором!
Алька: я вот собираюсь немножко на воды на мертвое море
Я: Оце підтримую ба навіть заздрю
Алька: не бросай меня в терновый куст
Алька: не макай меня в мертвое море
Я: А уяви, ти в те море, а по тім морі пливе Титанік
Я: І не тоне!
Я: Попри навіть бажання!
Алька: потому что...
Я: Бо не може!
Алька: потому что говно корабль...
Я: иииии
Алька: «дети, ирония спасет вас»
Я: Ну або, як там класик обіцяв, відновить те, що зруйнував пафос
Алька: сердце требует пафоса иногда, это да...
Я: Це просто вже рядок
Алька: Щас спою
Алька: На какой-то очень бардовый мотив
Алька: Серд-це тре-бует па — фоса (брень-брень)
Иног-да это-да (брынь-брынь)
Я: треба нам із тобою тандем забацати
Алька: клуб хартброкенов
Я: Алька енд зе Хартброкенз
Алька: ты меня в председатели клуба значит )
Я: А я не рвуся до влади!
Алька: у нас будут выборы )
Алька: честные и демократические
Алька: у кого больше брокен, того и харт
Я: ииииии
{Київ, Золоті}
Ой замокріли сніги, замокріли мокрі.
Згадав щось свій стан, коли у мене тоді всередині відв’язався якийсь важливий канат — і я пустився берега, дозволивши собі думати про Владку, дивлячись крізь наявну поруч зі мною у кімнаті Полінку. Я був капець який піднесений чорт, мені жоден інший чорт був не брат, я міг ніч не спати малювати якісь вар’ятські кольорові закрути. І я думав натхненно: божечку, я кудись полетів, не дай мені тепер спинитись. І я думав нібито розважливо: а що, коли я залечу в глухий кут, і у мене з нею ніц не вийде? І я думав із понтом хоробро: ну то й що, вперше чи востаннє? Розійдемося, постраждаю місяць-два, а далі календарь закроет этот лист.
Ага, місяць-два, мене вже понад два роки не відпускає чудо-трава.
Але ж я маю лобну кору, і я нею думаю! І навіть згадуючи про те, як тоді цілодобово палав, схиляюся до того, щоби покинути носитися зі всіма цими ідеями й мріями про непозбувну яскравість буття. Бо все то, зрештою, про вічну молодість, а вічна молодість — це кумедно. Те, що вона могла мати сплеск, ренесанс — ну добре, так буває. То не є неможливо взагалі — у скільки хоч років гасати кольоровими площинами, як навіжений, закоханий, ніби кимось скаженим (чи просто пристрастним) вкушений. Але то ж не є приводом тепер уперто туди прямувати. У сорок яскраві пустирі спозирати. Зрештою, сапієнси є збочені свідомі істоти, які не обов’язково діють на основі рефлексу: «Йду до тієї кнопочки, котра осяює мені мозок гострим задоволенням».