Не знаю, як воно є «насправді» — так, як ввижається у моменти осяянь, чи так, як показують більшість часу на великому сірому екрані.
Я знаю, що у момент «ось це — Воно, й воно — мене — несе» готовий усе віддати за те. Ніфіговий Huion, вєлік і печінку.
Але ж наркоман також готовий продати квартиру, це не робить його мету великою за визначенням.
Третій тиждень безумних перемальовувань ескізів для річного звіту. Дівчата показилися, їм потрібні вже не просто веселі комікси та дохідлива інфографіка. Вони хочуть, щоб звіт громадської організації розважав незгірше «Марвела». «Максимум інтерактивну!» — заклинає робочий чатик тричі за день. Віруся вигадує нову фічу, я офігіваю й лізу шукати, чи педеефка взагалі має таку опцію, щоб просто там рухалися «молекули», складаючи дофамінову формулу, якщо ти пройдеш тест. І це вже четверта вигадка. Завтра черговий брейншторм, закладаюся, по ньому буде й п’ята.
Лупаймо сю скалу куди ні попадя, бо чи знаєш ти, телефончику, ефективніші методи, крім занурення в пітьму та виповзання до світла, а терпіння й сизифів труд перетруть усе, чого не дотерли тупі жорна часу.
На разі на вулиці метал по мармизі, все чорно, твердо й суворо. Зате ось харківський бабак Тимко, пишуть у новинах, віщує теплу весну. Все ж якась радість у житті.
Вітер ниє, клен б’ється об стінку. Може, дерево так само не помічає жодного прогресу всю нескінченну зиму — аж бац! — із нього щось вигулькує і пре, і знову благаєш, щоб тебе ніщо не спинило, але далі наступна осінь, потім знову очікування оживання, а колись-таки тебе та й зрубають, або сам струхлявієш.
Схоже на те, що я вперше у світовій історії цілий день можу з головою зануритися в пашню і там пахати. При тому, що перший наш великий фест у Луцьку досі згадую зі здриганням. Попередні наші міні-тусовки для мешканців районів порівняно з тим загальноміським — були дрібним насіннячком. Тоді з першими млинцями Леська сама вправлялася, Віруська підтримувала, а я чисто був дресирована мавпочка — потягати мною ж розмальовані стенди. А тут усі мали якомога активніше комунікувати з відвідувачами, уся команда плюс купа ентузіастичних, але дещо несконцентрованих волонтерів. Ми ловили школярок і бабусь і бадьоро показували їм на мальованих мною коміксах, що таке судова реформа, хто такі судді доброчесні і недоброчесні, чому необхідно переходити від викопного палива і як можна влаштувати громадський простір разом із сусідами у власному мікрорайоні. Після чого я пив Костетове домашнє яблучне три доби і не розмовляв навіть із самим Костетом. Не міг.
Але очуняв і повзу далі поволі по суцільній волі. Воля ж вона така. Вона бач різноманітна. Подекуди натхненна, подекуди така от воля равлика, який має аж цілу Фудзіяму яко простір безмежних можливостей.
Писати не можу вже теж. Вибач мені, телефончику. У мене трудотерапія. Сподіваюсь, коли виживу та переживу цей звіт, а тоді зразу наступний фест у Білій Церкві, не згадаю й як звати Владчиного щурика. Не дурні ж сублімацію вигадали. Данте он дев’ять кіл накружляв, а тоді до світла виліз. Чекай, чуваче, я за тобою лізу. Поки що у нас тут навколо третє коло, де калюжі.
{Київ, Голосіївська}
«Чомусь пам’ятаю — вночі ревли бегемоти,
Виходили з річки і дуже чомусь ревли».
Оце цікавеньке мені відкрилося у якійсь збірці серед Костетових випадкових книжкових завалів, між сатиричною фантастикою «Музей человека» й езотеричним томом «Жить надо»! Це був би добрий епіграф. Але я не знаю до чого.
Сьогодні Костикова днюха, сиджу чекаю на нього у нього ж удома, дудлю його яблучне, а ця шалена бджілка нехило запізнюється, а з ним і вся компанія. Переписуємося всі в спільночатику «ДНКостет». Ромко зі своєю (знову новою) дівчиною вигадали перспективний вид розваги — емпаті-паті з інтровертивним смаком: усі вітаються, а далі попарно розходяться обніматься. Віруся, яка намагається, але ще не може вирватися від малих, придумала групу «Окситоциновий угар»: «А що, молоді матусі це ще не надто добре охоплена нами цільова!» Костетова пасія пише: «Котик, ну не искажай мое представление о твоей ангельской природе, не бери одноразовые стаканчики!» Леся передає репортажно, як у неї дорогою стріляла цигарку нетвереза компанія, але не агресивна. У них теж ДН. Кажуть: «Девушка, не бойтесь. Вот это Денис, он родился. А это... Это тоже... дружелюбные... формы жизни». Тут же народився альтернативний бенд «Денис и Дружелюбные формы жизни». І я тут такий... зе хартброкенз.