Я тут усе видудлю, поки вони там роздупляться.
Узагалі я ненавиджу дні народження. Як власний, так і будь-чиї. Мене лякає необхідність придумати такий подарунок, щоби підійшло. Так само — необхідність кудись прилаштовувати подарунки друзів, що здебільша не підходять. Владка от великий спец із дарування непотрібного. Одного разу вона приперла мені стару громіздку радіолу. У квартирі Марківни її й приткнути ніде. А моя кохана щиро тішилася, що вполювала такий артефакт — і була щиро певна, що я оціню як спец зі старовини. Я ж писав реферат про будинок Алчевських чи ні. Радіолу я героїчно сплавив на барахолці, виправдав себе перерахуванням виручки на підтримку ветеранського проекту.
Мене не менше лякають вітання. Вони однакові. Вони ніколи не справджуються. Але чомусь усі мусять їх виголошувати. Якщо подумати серйозно: ось ти сьогодні п’єш до людини за її здоров’я, а в неї на наступний день знаходять рак. Ну так, серйозно ніхто про таке не додумається думати, це ж просто ритуал. А нащо він? Усім-бо приємно? А мені от чомусь стрьомно. Чомусь я не радію виявам радості, викликаним календарем. У цій сфері я Сир Якийсь Ненормальний. Але я старанно шифруюся. Кажуть, якщо вимушено всміхатися, настрій все одно веселішає. Сьогодні перед Костетовим дзеркалом мене на третій спробі мало не знудило. Менше треба з дзеркалами експериментувати, от що.
Що мушу робити в такому стані, в такій смузі? У такому густому смузі з бозна-чого... Треба бити масло лапками, Сире. Ще десять тисяч відер — і ця безсюжетна безсенсовна історія слугуватиме лише повчальною байкою зеленим юнцям — що у Христовому віці теж може трапитися отакий біс у ребро на біс, коли ти задля кожної дії маєш віддирати себе від тупіння у вічножовтий кружечок скайпового очка.
Але ж усе, що я собі даю і собі беру — від просунутої анімації у річному звіті до розпису моцика в подарунок Костетові (звучить, ніби я йому мопед подарував, а я лише розпис — та ж красивезний!) — нагадує мені сірника. Ти опиняєшся у пустому холодному протяговому приміщенні. Хочеться запалити лампу — щоб знайти дорогу звідси в якесь затишніше приміщення. Та й зігрітися. Але вона коверзує. І оце всі твої зусилля з освітлення й зігрівання перетворюються на сірниковий чирк. Він запалюється, на мить освітлює простір, тихо диміє й гасне.
Тим часом у чатику. «Сирік, вибачай, не допивай, я вже біжу-біжу з повною сумою закусі. Довго в’їжджав у рекламу: «Шиншилка — карма для кошек и собак»». «Ну норм! У якого собачки гарна карма, той народжується потім шиншилкою».
Я зараз таке якесь пале яблучко без шкірки на холоднючій вогкій землі. Не надто привабливе. Напівз’їджене. Не дуже терпляче. Воно таке в тихому шоці. Але намагається споглядати цей в цілому безрадісний, але ще не надто безнадійний краєвид. Намагається пам’ятати, що якийсь мічурінець у зелених Ізках планував вивести з нього схвильоване й здатне до споглядання чудо селекції.
А вас, штірліце, між іншим, теж запрошували. А ти, юзер Хілдур, бачте, виявилася у М’янмі. І знати не хочу, де то на мапі. А Поліна перестала з’являтися у компанії, навіть коли там точно нема мене. Ті подружки, які пишуть їй коменти і влаштовують погані фотосесії, вочевидь стали її надійною підтримкою.
А ще до всіх, до всіх моїх зізнань — і навіть собі самому! — була шалена сонячна мить, коли ми компанією в чотири писки затусили в Торуні, і з якоїсь причини (хтось хотів музей, хтось пива...) трапилася така прогулянка, коли Полінка відокремилася кудись із Костетом. І я... Я тоді чомусь зрадів. Сам собі здивувався. Але мені стало так добре, що я не міг щось аналізувати взагалі.
На Ринку скромно притулився невеличкий пам’ятник у вигляді візка — повідомляючи про те, що тут знімався фільм «Prawo i pieść». А на тумбі були написані слова пісні «Nim wstanie dzień». «Знаєш її?» — спитала Владка (з чого би я таке знав?..) і почала наспівувати польською (я прибалдів і навіть не спитав, звідки знає, чи не заразилася Костетовим поліглотством). І тут, коли ми вже повернулися до пам’ятника спинами, з-поза них долинув акомпанемент. Візок виявився катеринкою, музичною шухлядкою, і вирішив підспівати.