Ми вже пішли, а він усе старанно грав.
З Полінкою та Костетом ми зіштовхнулися в натовпі — і я тоді чомусь умить засмутився. Сам себе покартав. Але не надто переконливо.
Можливо, я занадто маніакально тримаюся за шматочки життєвої тканини, які нікому не цікаві і не яскраві, крім мене. І я з ними стану смішним старим Плюшкіном невизначеної статі. І вони мають бути відпущені.
Але ж ми з тобою нереально теплої ночі гуляли Татаркою. І над мечеттю світив якийсь невимовно психоделічний рудезний місяць. І ти щось таке знала про ту мечеть і мені оповідала, а я якраз мав би більше знати про те за своїм фахом, але я й тоді не знав, і тепер нічогісінько не зацитую, бо просто загіпнотизувався собі від твого голосу та твого пізнання на тлі цього всього — і плив у тому всьому, як морська зірка.
Але ж ми з тобою сиділи нездоланно теплої ночі в грузинському ресторанчику на Хмельницького, й я тричі перепитав офіціанта щодо опції «без кінзи», бо та шайтанська трава мені на смак чисто клоп-черепашка і здатна зіпсувати навіть нектар з амброзією — і той тричі, як рибка, божився, що буде без. А приніс — із.
І що? Мені смачно було, трин-трава! Із тобою погано сприйнятні речі — сприйнятніші, простір не ворожий, міські місця теплі, зігріті та поділювані, і —
Так, як там казав той мульт-герой дитинства, отставить макать капитана в результати крокодилової емоційної діяльності. Сир со слєзой, теж мені. От до чого тобі були бегемоти ревли.
О, нарешті хтось гупає сходами. Дружелюбные формы жизни пристрибали шиншилками. Ставлю свою вибиту у донорів зарплату проти листочка салату, що дівчата кинуться обговорювати звіт, а Костет буде перебивати їх настолками і мортал комбатом. Але ж вони ще не дострибали, а я вже втомився смертельно. Фаталіті...
{Київ, Жилянська}
Надворі дубацьки холодно й крива крига, а в календарику вже на всю весна. «Третій місяць весни — зрадень», за влучним висловом Костета. У нього в кишені одна бджілка замерзла, каже. А кіска бороди до ґудзика примерзла, кажу.
Ого, я в цьому «інкпаді» не був півзими. Скільки Хілдур не писав, стільки не писав і сюди. Та-а-ак, ото сказати би тоді влітку тому мені, літньому, що я отак стоїчно та незворушно чекатиму, скільки ж вона може не озиватися, якщо не робитиму першого кроку. І за цей час уже ж звик ніби. Звик зникати, зник звикати. Я не відчуваю відчаю.
Я навіть збився з ліку. То має бути хороший знак! Правда, я таке вже кажись казав колись. А, про ту Діану з тхориком. Ну то я фаховий пошукач інших способів — чи де.
Дівчата знайшли хлопця. Не заманили у команду, щоправда. Хлопці не танцюють і не працюють за двісті баксів на місяць (і, як сказано у «кумедного» для львів’ян класика, всі тебе... не трахають, але ще важче: люблять). Обіцяє у вільний від телеоператорства час допомагати з роликами. Смішно, його Іваном звуть, Леська прозвала його Джонні й тепер у нас мем дня про «сдєлай мнє монтаж».
Квартира Марківни нереально оперативно обростає брудом. Просочується крізь рами, гадаю. Важко в цьому жити, але страшно важко й прибирати. У Вірусі в домі навіть ложки та гачечки одного відтінку, а про порошинки навіть дивно згадувати. Полінка була здатна щиро не помічати, що ставить на вогонь каструлю із жирним спадком на стінках. Я між ними посередині. Мені незатишно прилипати до підлоги. Але відідравши одненьку плямку, я заплямовую своєю ненавистю всенький усесвіт — в котрому, несправедливому, раз вимите одразу треба мити заново.
Я не вмію лагодити крани. Я краще міркую про долю людства. Ось зараз мені, приміром, здається, що людство загалом трохи просувається, розвивається, вдосконалюється. Вчора я прочитав, що ще сто років тому жінка не могла безборонно зупинитися й побалакати на вулиці із чоловіком. Шлюб або ганьба. То ми вже понормальнішали. Але ж чому так повільно? Чому з такими відкатами назад? Учора дофамінові дівчата поверталися з показу кіно про ґендер — городами-бадиллями: їх мало не побили. Скільки років знадобилося для скасування рабства, скільки для голосування жінок, скільки треба буде для визнання гей-шлюбів? Чи доживуть до того Юлька і Настя з дружньої ГОшки, чи доживе людство до наступного кроку?
Так, не знаю, як щодо людство врятувати, але на кран уже можна успішно забити. Тепер кинемо клятого віника й перейдемо до інших глобальних питань людської культури та психології. Мені конче потрібно знати: чи справді перебільшує Маркес у «Коханні під час холери» про ті шістдесят років, що герой чекав на обрану, холєра?..