Чи можна прискорити той тернистий термін, ураховуючи, наскільки стрімкішими стали темпи в цім житті, де мене, Сира Нормального, але інтровертного, не беруть на ферму равликів?..
Оголосив би тендер на монтаж, Джонні.
Чуючи крізь тиху гітару тихий трамвайний приспів, знову на секунду усвідомлюєш, що ти й spiro, і spero. Що на секунду відчуваєш, отже загалом чекаєш на весняне одужання, весняне відродження, весняне очищення, весняне заспокоєння, весняне врівноваження — після осінньо-зимових надзусиль крізь прибитість.
Ніщо мене не здолає, бо я тупо нездоланний артефакт. Ні, мене можна вбити хворобою, або вивести в чисте поле й там заморозити, або до смерті потомити воланнями довбанутого руськорокера з Марсу, що трясе хайрами біля метро. Але не міська зимова весна, тьмяний настрій та тотальна самотність зведуть мене в якусь яму, хоч би й моральну. Я постійно висовуватиму звідти свій нахабний та скептичний ніс!..
У світі, де є Вірусін ентузіазм навіть попри глобальний факап підрядників перед самим фестом, а також мій ручний психотерапевт, що зворушливо виправляє «довбанутого рокера» на «довбану того рокера», а також існує десь АвеМаріїна заувага: «Мені потрібно від вас сухе, як серце вашої колишньої, академічне дослідження», є всі можливості бути живим, хоча би й напівздохлі.
Дихаєш і рухаєшся обережно — і руки ніби не опускаються, принаймні не так далеко, як учора з ганчіркою, вмоченою в ненависть. Це дає хорошу передишку і можливість щось думати, що є однією з нечисленних залишених мені чеснот.
{Київ, Лаврська, Мистецький Арсенал}
Зранку сонце зжерли сірі звірі зверху, а сильні вітри все свистіли мені в носі. Та сьогоднішня норма зроблена, пиріжок з полиці може бути моїм безборонно. «ДоФаМіни» всім складом чешуть на Арсенал на дружній фест — із виставкою, інтерактивом та концертом «ДахиБрахи». Мені, звісно, інтерактив то така ж принада, як равлика дискотекою приманювати. Але ж то правильний тімбілдинг, не боулінг клятий. Віруся обіцяла какави якоїсь особливої, звареної спеціальним індіанським чином, у термосі.
(Телефон виправляє «обіцяла какави» на «обіцяла канави».)
От лише щойно второпав, що мене так муляє в усіх чудових заходах Мистецького Арсеналу. Він просто завеликий. Навіть коли тобі щось подобається, від кількості того чогось на енному залі прифігіваєш. Від надміру навіть чого-небудь великого на кшталт Марчука починає паморочитися. Не кажучи вже про щось спірне рівня наївних народних лебедів. Але ж припинити огляд не можеш, треба ж, щоби було з’їджене все, що тобі розкладено на тарілці. І споглядаєш дві години ті картини, утворивши вінегрет у мозку.
Від інтерактиву малодушно втік, злапав затишний бінбег у куточку, до концерту ще двадцять хвилин можна блаженно повтикати.
«Я не мріяла, я втикала... І, мабуть, мріяла втикати, щоб мені не заважали». Десь я розумію свою колишню дівчину все-таки. Я був до неї занадто суворий. Але сенс тепер про це думати. Може, вона когось таки й справді знайде попри всі свої трагічні «та да, конечно, все прям на меня кинутся с криками “я муха Лида, полюбила вас, инвалида”». Деяким авторам на цих стінах Полінка би й фору дала своїми талантами.
Я надто прискіпливий. Але це усвідомлення не робить мене поблажливим. Я з Костетового дня народження послідовно ігнорував усе алкогольне, щоб не звикнути, аж тієї п’ятниці ми з ним вибралися на пиво. Він мене, як завжди, виховує, як із дівчатами треба, я відбрикуюсь, сам розумію, що якось підзагруз у своїй сублімації... І тут на другій гальбі усвідомлюю, що татуйована по вуха барменка на очах зробилася реально симпатичнішою. Вибираємося на вулицю, а там якась незнайомая звізда посміхається з бігборду. Я кажу: «Нівроку тьотка» — й остаточно розумію, що моєму мозку просто не вистачало певної дози алкоголю, щоби полюбити наявне жіноче населення.
Ну та ж все одно навіть заради налагодження статевого життя я спитися не бажаю. Воно і на статеве життя недобре впливає, власне. Хоча, якщо так подумати, що на нього взагалі не впливає недобре. За компом не засиджуйся, на вєліку не закочуйся, самітником не сиди, случайных связей стережися...
До речі, сестричка теж вирішила забити на того волоокого Нітая й рушила одночасно в тіндер та в мандри. Вона взагалі камінь ніяк не лежачий: їй шукати квитки, обирати хостели, прокладати хитрі маршрути — задоволення. А мене це парить. Хотілося б нуль-транспортуватися і не переживати, чи встигну на пересадці з літака в автобус. А Альці всі встрибування в останній момент — адреналін, всі попутники по фану, жбурляє мені кожну смішну вивіску по дорозі, не соромиться фоткати перехожих мало не впритул.