Причин це все не мало.
Усе навколо від одного погляду чи думки перетворювалося на причину того всього.
Кожна деталь світу була джерелом жаху.
А головною прикметою стану була максимальна нестерпність перебувати в ньому, але повне нерозуміння, що в світі можливо зробити, щоби в ньому не перебувати.
Виявилося, що встати і підійти до вікна в ньому можна. Але сенсу в тому не було жодного.
Видавалося неможливим, що зранку я нащось робитиму якісь таски. Чи будь-які інші рухи. Зрештою заснув ще на пару годин. Зробив усі рухи. А відтак усі таски.
{Київ, Золоті}
Алька: жалоба кащея: «и вечный жизнь, а смерть нам только снится»
Я: Ти не уявляєш, любий парамаунт пікчерз, як ти мені щас в хартброукен втрапила
Алька: сори бро
Я: А у мене колись давно був знайомий неформал на прізвисько Колобок, і він справді повісився...
Алька: гг
Алька: сорриии
Алька: утилизируем свою слезу
Я: Якби то — монетизуємо!
Я: О, і тут пісня! Українська народна
Утилізуй свою сльозу
Монетизуй свою сльозу
Купи козу — просри козу
Я: Ммм...
Алька: я тебе хумус привезу
Сьогодні усвідомив, що мене дратує Віруся (завдяки якій я, між іншим, і познайомився тоді з Владкою, бо то саме вона притягла приятельку з мишом на той квартирник). Вона про себе каже у третій особі, ніби імітуючи малу дитинку, сама до себе сюсюкає: «А зараз Віруся допиє кавусю й піде поробити роботку».
Нічого аж такого злого у цій особливості нема. Леська розчулюється, ну то гаразд, але я колись обережно у суворого Костика спитав, як йому ця фішка, той знизав плечима: «Ну мило, а чо». А я сьогодні зовсім уже не витримав, особливо уїдливо відписав на її коменти до звіту й утік із космольоту раніше, а там така похабєнь на небі й із неба, що тільки перебіжками, причому дрібними й матерними. Не бабак ваш Тимко, а козел, ось що я вам скажу. Я би йому показав як ото людей обнадіювати на теплу весну...
Чому це все мене так смикає?
Чому мене тоді так вштирило? Чому мене накрила та паніка? Чому я тепер не можу її забути, вона ніби нависає десь неподалік, визирає із-за всього?
У тій какаві напевно містилися якісь речі... цікаві. Але при чім тут узагалі самі по собі какави. Концерти. Події. Приводи. Всі події, всі приводи, всі какави — вони або прийшли, пройшли і «календарь закроет этот лист», або ж вони — вбивство Франца-Фердинанда. Ось що мене лякає найбільше. Перспектива цю дивну і дурну вибухівку в собі тягати. Не те, що я з якогось доброго дива заістерив на дружньому фесті, перед яким щиро марив чимсь «новим, чудовим». Не те, що я з якогось переляку запанікував, прокинувшись серед ночі. (Кому розказати — хто зрозуміє?) А те, що це може статися, виходить, на будь-якім кроці. Хай куди сунься — а там можуть в один момент вбити Франца-Фердинанда. А потім догнати і ще раз убити.
Що я робив? Катав до нестями, ходив у тіндер за тхориками, занурювався в пашню. То все паліативи. Як. Вилізти. Капітально. Безповоротно. Там, де я оце був, людина не має бути. Там вона не може спостерігати. Там вона не може обирати.
Але ж я справді вже вигадав собі купу різних порятунків без прівлєчєнія вніманія санітаров, тобто психіатрів. У мене тепер немає сил на активну боротьбу. І хто хоче хай звинуватить у конформізмі: можливо, у вас не буває таких світанків, як мій сьогоднішній.
Останнім часом дивне відчуття: ніби краще б до людей, аби бодай якось не здичавіти. Але якщо раптом довго-домовлена зустріч в останню хвилину скасовується, зітхаєш із полегшенням. Та потім усе одно твердиш собі: так, не заростати зеленою шерстю, ану марш із печери, розумні книжки пишуть, ссавці істоти соціальні, соціалізуйся давай. Зустрівся нащось із однокурсником, котрий кілька років як у Петербурзі. Він так рішуче був налаштований забухати, що я ледь стримав його налаштування єдиною пляшкою хересу. Потомив він мене сильніше за всі Вірусині демінутиви. І на відміну від неї, у нас із Максом практично жодних перетинів, крім тих збориськ, де ми з АвеМарією волали: «И дорога-ая не узна-ает». Він щиро вдовольняється коханням до своєї автівочки і мрією, що йому нарешті дадуть російське громадянство. «Я уже справку сделал, что я носитель русского языка! Вот такого!» І язика висолоплює. Хоча Макс і кумедний, а я люблю, коли люди кумедні — все ж якось живі. Він тоді в інституті єдиний підхоплював мої цитати з «Довгоносиків», а на лекціях замість матеріалу записував дотепне — й дотепер усе пам’ятає. Як тоді Миколаїч ляпнув: «Древние греки знали лошадь, но в хозяйстве ее не использовали!» Як наш філософ якось виголосив: «А люди, зрештою, всі однакові: всі вони страждають, всі помирають».