Усе це було би мені споглядати більш цікаво та кумедно, якби не бачення, що людина в упор не бачить, що держава, громадянства якої він прагне, вбиває людей країни, що він її зве «моя родіна». Ще кілька років тому на репліки про носітєля язика я би чемно всміхався. Тепер просто спохмурнів і відказав, що мені пора додому, на мене чекає планшет, копитом б’є. Але насправді і це була не відповідь. Тепер мені гидко, ніби пройшов повз компанію, яка когось готова побити, а я заплющив очі: нехай, мовляв, розбираються. Після такого думаєш: ну прогальмував, сором мені, наступного разу не промовчу... «А з чого раптом сором?» — щиро не зрозумів Костет. І я так само не зміг пояснити і йому, чому мені тепер усяка згадка чогось російського як позитивного та забавного смикає струмом (хіба крім жартів російською від рідної сестри) — як не зміг пояснити Максові, наскільки він не туди заїхав і наскільки його мрії та жарти мені недоречні.
А ще Костик у той самий день написав, що його однокласниця померла. Я всередині себе побіг до Владки. Цілий день усередині себе я прибігав до неї.
Щось із того концертику я ніяк не можу прийти до тями. Реву та стогну всередині себе, аж дівчата — такі зайченята — провели зі мною акуратну бесіду на тему запобігання вигоранню. Запевняв, що зовсім не горю, але бадьора Леська, видно було, намагалася якомога тактовніше донести до мене думку, що чоловіки воліють гордо заперечувати такі речі, а тоді їхні проблеми загострюються.
У цілому вона десь права, якщо подивитися на моїх знайомих. Задушевних рефлексій від хлопців не сильно варто чекати. З Костета можна видушити щось, але він оперативно вмикає режим поручика. З рештою знайомців нічого вагоміше за вєлік я би не став обговорювати. Ну та мені ті рефлексії якраз норм. Я би міг. Недарма ж мене Полінчина шефиня за фейк вважала в чоловічому сенсі. Але ж пояснювати Лесі, що у мене нещасливе кохання, від якого я не можу оговтатися вже понад два роки, а від пісеньки «ДахиБрахи» раптом поїхав дах і зійшло нанівець усе моє осіннє й зимове сезонне старання — то було б уже занадто.
Врешті мені видали грошову премію й вихідний. Придумали практику, що відтепер застосовуватиметься до всіх, кому треба — називається «Дофамінодень». Кожен може такий день собі взяти, коли треба — і присвятити собі, щоби відновитися. В активізмі-бо то тренд — вигорати. А ми практикуватимемо активізм здорової людини. Ну просто підозріло дивовижні у мене колеги. Неземні зайчики.
Довго думав, який би то собі обрати на той день релакс. Стрічка підкинула чайну церемонію. Ну, думаю, чай не какава — а вилазити з дому конче треба, бо в ньому на стіни хочеться дертися, а як за стіни визирнеш, там погоди такі, що добрий хазяїн і вєліка з дому не вижене.
Релакс мене втомив.
Не люблю березень, ба навіть боюся його. Бо ти обіцяв-обіцяв собі «потерпи трішечки, от-от», те «от-от» ніби настає — а ніц не трансформується.
Ну й зневірюєшся, а далі дуже швидко все вигулькує і буяє, а ти так і не відчув власне переходу, не трансформувавсь сам, а тупо був заскочений зненацька. А до цього вже встиг знесилено промовити: «Елі! Елі!» — й далі. (Хоча навколо мені ніяк не Сад Гетсиманський, ич, які я пафосні паралелі взявся проводити із собою грішним.)
{Київ, Жилянська}
Учора Хілдур раптом озвалася. Жбурлялася в мене обоймами єнотів. Сама запропонувала зустрітися. Показати фотки М’янми. А в мене третій день кашель, як у кашалота. Вона почала сватати мені так щиро якогось найкращого лікаря. Ледве відкараскався. Точніше, пообіцяв предметно подумати над тим, щоб йому потелефонувати. І над тим, що вона мені привезе лимонів.
Думаючи минулими днями про те, чому людину так сильно періодично заклинює на іншій людині, відчув, що це можливість відчути у світі, крім «я» та «воно», — ще й «Ти». І ця можливість особливого діалогу за особливої концентрації заворожує. Тому по тім така велика дірка. У яку весь час зіслизають та провалюються ноги. І не заповниш. І не затягується. Лишається обережно пересуватися краєчками. Але велика. І зіслизають. І провалюються.