Оце вже вечір, і я спустився до обійстя пані Галини, яка дбайливо закутала мені каструлю «зупки смачнючої», за її власним визначенням.
А був день — і тоді я так піднявся, що куди тому курсу бакса. «Що робити, не уявляю»... Та дупу підняти й прозріти! Просто йшов нагору стежинкою і ходив, аж поки ноги не почали мене полишати. Чергуючи перелізання через струмки та залізання на горбки. А небо промовляло до мене людським голосом золотої рибки й при заході зробилося таким, що соромно було брати до рук телефона.
Той зрештою й вирубився, не витримавши напруги. Тепер підзаряджається й бадьоро виправляє. На «перелітання» і «залітання». Точно розумний, стерво.
Коли піднісся працьовитими ногами і зачаровано відсиджуєш дупу під хмарами понад безмежними травами. Типу степу. Чи лежиш у тій траві під хилитанням травинок. Чуєш далекий гавкіт і близьке дзижчання. Тут ти чомусь щось розумієш. Ніби все, що назбирав до цього моменту й доніс сюди, не розвалюється в руках, як воно робило в процесі назбирування. А ловкенько (улюблене слово прабаби Килини) складається докупи. Розпружується навіть брехня у дитсадку, коли ти спихнув провину за перевернуту кашу на переляканого сусіда Мішу. Притишується навіть той момент доторку АвеМаріїної руки, по якому погляд на неї я потім не міг змити впродовж років. По привітанні я зачаровано дивився на її простягнуту долоню хвилини зо дві, тоді як загіпнотизований кролик у сповільненій зйомці торкнувся. Вона підняла брови. Тоді я нарешті підняв очі (а Маріїні очі опинилися рівно навпроти, вона висока як на кобіту, мабуть, одного зі мною зросту, мені іноді просто по-дитячому хотілося запропонувати їй стати спина до спини і помірятися лінійкою). І до мене дійшло, що вона простягала долоню по ключі від авдиторії, які я вже встиг взяти у вахтерки.
І тут ніби всі ті вантажі легшають, наплутане в процесі життя обнуляється до заводських налаштувань, усе, що з тобою траплялося, робиться послідовним, нормальним, виправданим.
Таке відчуття, що після цього залітання можна спокійно писати заповіт... Ну або ж після цього можна жити далі, після цього можна жити якось інакше, але зібравши весь набутий з дитинства скарб в одну красиву коробочку.
І ніщо не болить.
Навіть те, що ти пішов від людини з інвалідністю — з усією своєю, блін, людяністю?!
Зустрів лаванду. Бачив білку й бабку. Руденьку білку, голубеньку бабку. Бачив у них Владку. А тоді це все застукав теплий дощик.
{Шипіт}
Та історія вивернула мене, викрутила і розвісила сушитися.
Скільки ми прожили з Полінкою? У мене завжди було не дуже з хронологіями, хоча нас усі п’ять курсів і ганяли по періодизаціях мистецьких стилів — визубрював і забував... Так, я з нею тоді зачепився на Андріївському, відсвяткувавши вселення до першої своєї київської квартири — отже, сім років протусили.
Хотів тепер, щоб не муляло минулим, хоча би віддати ту її картинку, з якої все почалося — за яку я тоді шалено торгувався, але не міг припустити, що не матиму її собі. Пообіцяв їй на додачу за неї музики поназаписувати. Наваяв у натхненні півкоробки болванок (потім була морока, куди дівати мало не цілу шафу цих застарілих носіїв, але у мене навіть стосик касет протримався довгенько, коли вже засовувати їх давно геть не було куди). На тій картинці був трьома лініями зображений змучений череп і пальці, що тримали портрет якоїсь безтурботної кучерявої хмаринки з підписом «Авель».
Хотів віддати, так, але поки ні. Висить. Дивиться. А музика та їй уже й не бовваніє.
Полінка, істота безладна і безалаберна, зачаровувала своїм різномастним безумством навіть таких серйозних зубрів, як моя Марія. «Какая любопытная структура образовалась», — щиро загорілася моя колишня наукова керівниця, коли я у перший свій візит на малу батьківщину зі столиці сунув їй аркуш: Полінчину ніч, що стікала з підвіконня й скрапувала на підлогу. Ніч, на яку пішло півночі й рівно одна гелева ручка кольору опівнічних Полінчиних дредів, просто фарби в домі не було.