Я собі щось схожий на смішного й дурного Шопенгауера, який розписував, які жінки примітивні та нецікаві, розкочуючи губу: «О, якби вони хотіли мене!» Уявляю собі, як його на тих його божественних альпійських висотах із його страшенно об’єктивним геніальним поглядом плющило бажанням торкнутися своєї Кароліни. Сміх та й по всьому.
Кілька годин й далі відкидав перспективи побачитись. Чи дарма я всю зиму героїчно мучивсь, може ще трошки — і відпустить, і світить мені воля моральна? Але здавсь. Зрештою, кому то потрібно — всі ці горді виставлення рахунків, усі ці самурайські самовиховання — коли ти можеш завтра мати цілющі лимони замість моря гіркоти.
Можливо, АвеМарія марно мене хвалила, і моя різноманітність не чеснота. І основною для мене є неможливість обрати щось основне. Обрати собі та й притримуватись його. Якийсь певний шлях. Якийсь алгоритм. Якийсь метод. Якісь переконання. Якусь мету.
Постійно й довго я хіба що пишу щоденники в телефоні та скучаю за однією білявою співгромадянкою.
О третій ночі прокинувся від надсадних кашлів і довго боровся й борсався.
А потім почалися оті мої періодичні живі усвідомлені сни. В одному з них я йшов просторами, розуміючи, що то є спеціальні потойбічні простори, створені для певного мене. І думав. Про те, що хоча це інший світ, хоча ми тут не зустрінемося, але — я й тут усвідомлюю, що я тебе пам’ятаю. Що є той «Інший», є те «Ти», є та інша частинка пазла. І що мені б, звичайно, хотілося (як то тільки можна) мати якусь відповідь, якесь свідчення, що з твого боку є місток до мене теж. Просто пам’ятання, згадування, усвідомлення такого ж факту — що я є.
Раптом побачив довгого мужика з якимсь музичним інструментом у чохлі. І кинувся до нього як до мнемонічного засобу. Як ніби я з нього маю зачіпку. Свідчення, що я потім скажу собі: «довгий мужик із інструментом у чохлі» — і тоді зможу витягти з голови, згадати те важливе й потрібне.
Я підозрюю, що сни зовсім не є іншим альтернативним світом, який показує, що ти в якісь альтернативні світи просто візьмеш та й потрапиш після того, як цілком підеш із цього світу.
Але я гадаю, вони показують, що утворюється у твоїй голові.
А те, що утворюється у твоїй голові — воно таки впливає. На вигляд світу. На стан світу. На світ зрештою, бо в твоїй голові міститься частина світу.
Її треба підтримувати.
Знаєш, коли я про тебе думаю найбільше? Так — коли бачу, чую або якось ще відчуваю щось хороше. Ну ось котик спить, скрутившися равликом на кафешному стільчику. Ну не можна ж ніяк із Владком не поділитися.
Але ще. Коли бачу якусь епічну хтонічну хню. Ось як під притомною статтею однієї людини сто людожерських коментів. Або лайк ніби притомної людини для автора людожерської статті. Або щось таке. Мені тоді якось усе затьмарюється і хочеться за щось ухопитись. Ну хоча б терміново згадати, що існує десь щось інше. Те, що мовило би на це твоїм голосом твої слова, подивилося б на це твоїми очима. Щось живе, близьке, нормальне, зрозуміле... споріднене...
{і знову Київ, і ще раз Жилянська, забембало вже}
Владислава не прийшла. В мережі була вчора.
Алька в дитинстві любила повторювати: «Устроили засаду на ленивца, а он не пришел». Мій єнотовидний лінивець сам на себе їх влаштовує з тим само результатом.
Намагався думати. Але соловейко, тобто кашель, не дуже давав.
Половину суботи підхоплював коменти дівчат на тему виявлених у завантаженій педеефці багів, а решту проваландався за їжею, шипшиною, старим Вейтсом. Який мене не гріє — а коли тебе вже не гріє Вейтс, то це вже ситуація, як в тому старому мультику, коли хворий ведмедик у лихоманці запевняв, мовляв, «я сніжинка».
Леся прийшла. Руденьку картатеньку дірочку прогріла у сірім мерзлім. Як завжди підстрибує, бо її розпирає від свіжих ідей. Принесла лимон. І чомусь «Маленького принца». Кажу, та то така література для молодшого дошкульного віку. «Ти всєгда в отвєтє...» і вот ето всьо. Вона каже, а ти перечитай, дуже вже переклад класний, вона зуб дає як філолог. Бо переклав Анатоль Перепадя, я такого не знав, але вона каже, марно не знав, треба надолужити.