— Він теж на вєліку любив розсікати, знаєш.
— Любив? Уже не любить?
— Його збила машина. Здається, на мосту Патона.
— Нормальний хлоп — мостом Патона ганяти?! Ще й мабуть без шолома, шлемофон для слабаків...
— Ну так собі хлоп, направду, знаєш... Йому років за сімдесят було. І там винний водій був. Наші друзі з Асоціації велосипедистів акції влаштовували. Та водія так і не посадили... Але, може, й не на Патона, в локації я точно не певна. Вибач, друже. Ти сам ото акуратно ганяй. А тепер одужуй давай.
Свинський Екзюпері, підступний Перепадя. Ти такий прокидаєшся в неділю, і тобі все одно, вставати чи ні, і тебе здатне розважити те, що тобі наснилося, що тебе вкусила миша розміром із левеня, і ти — просто щоби збіг час — лягаєш перечитати того принца, заяложеного, зацитованого, усіма замученого і затертого...
...і десь на словах: «А я гадав, що маю єдину на світі квітку, що такої квітки ніхто ніде не має, а то була звичайнісінька троянда. Тільки я й мав, що просту троянду та три вулкани заввишки мені до колін, і то один із них вигас і, певне, назавше... який же з біса я принц...» починаєш задихатися.
І робиш це далі до кінця без упину, геть уже відчайдушно хапаючи повітря на словах: «Нудне в мене життя. Я полюю на курей, а люди на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. І я нуджусь. Але як ти мене приручиш, у моєму житті ніби сонце засяє. Твою ходу я впізнаватиму серед тисяч інших. Почувши людську ходу, я завше тікаю і ховаюсь під землю. Але твоя хода покличе мене, як музика, і я вийду зі свого схову. А потім — дивись! Бачив, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені не потрібне. Пшеничні лани ні про що мені не нагадують. І це сумно. Але ти маєш золотого чуба. І як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме про тебе. І я полюблю шелест колосся на вітрі...»
І просто вже потопаючи на словах:
«І от настав час прощання.
— Я плакатиму по тобі, — зітхнув Лис.
— Сам винний, — мовив маленький принц. — Я ж не хотів, щоб тобі було боляче, ти сам зажадав, щоб я тебе приручив...
— Авжеж, — сказав Лис.
— І ти плакатимеш?
— Авжеж.
— Отже, тобі від цього зле.
— Ні, — відказав Лис, — мені добре. Згадай, що я казав про золоте збіжжя».
Золоте збіжжя, боже.
Вчора Влада написала, що вона тоді всю ніч бродила в якусь броділку, а тоді весь день просопла. Чесно кажучи, я у розпачі.
Зранку не кашляв, пішов на роботу. Велом діставався миттєво, далі ходив пішки, але тут сил не мав навіть до метро догребти. Тупив на зупинці. Простояв, мабуть, півгодини на цьому безповітряному ганчірково-мокрому повітрі, на цьому чоботами в пику вітрі.
Звіт нарешті добитий. Я якось теж. А вся весна переді мною, наче Ліна Костенко перед своєю любов’ю.
{Київ, Жилянська}
Влада: Пішли на фестиваль танцю, сонцю.
Я: (дивлюсь у монітор і не знаю, на які клавіші тут є сенс натиснути).
Що можна відповісти цій людині? Що вона мені, зрештою, винна? Хто вона мені, зрештою? Вона мені казала не будувати планів? Вона мені відтоді кілька разів повторила «ты мне друг или сосиска»?
(«А уточки камыш любят больше, чем сосиски?»)
Вона мені щось пообіцяла? Ну прийти. Ну ще раз. І ще. І що? Якщо вона мені друг, то це не по-дружньому? Ага, ага, скільки разів ти сам забивав на домовленості з Костиком, — і скільки Костик — на домовленості з тобою?
У тім-то й річ, що вона стосовно тебе є той самий Костик. А ти стосовно неї зовсім навпаки. У її світі час іде інакше. У її світі події виглядають інакше. У її світі нічого такого не відбулося. Як ти реагуєш на щось бентежне, що відбувається — з іншою людиною? Або робиш що можеш, або співчуваєш, а тоді відсуваєш на другий план, бо інакше можна дахом поїхати. Працює дитяча панацея: «Зараз заплющу очі — і ви щезнете». Вона просто заплющує очі й я просто щезаю. Це для сапієнсів феномен нормальний, Сире. Ти не можеш її в цім звинувачувати. Ти на початку осені рівно чотири рази просив, щоб вона якось маякувала, коли плани міняються — і вона чотири рази щиро відказувала: «Ой, Сирік, вибач, мені то не в голові було». І я лютився до червоних плям перед очима десь по дві години поспіль. Після яких сам собою приходив до стану, коли мене можна було брати голими руками. Ніхто мене ними не брав, щоправда.
Але якби у християн існував отакий, як у мене виявився щодо неї, вбудований механізм автопрощення ближнього — без жодних на те передумов — ми б успішно достроково перебували у царстві божому. А ми у якомусь четвертому чи то п’ятому колі.