Я слухав винноцвітні навушники, в які плюснув трохи Хінді Зари, я варив мате, виходило ні се ні те, я переписувався з Алькою («We shall оживем!»), з Костиком («От, скажімо, Шодерло де Лакло. Шо за дерло? Де й куди воно лакло?»). Я навіть нащось ще раз прошкріб інтернет у пошуках Марії, як завжди марно, а тоді віднайшов Надію — а за нею всю нашу львівську компанію. Оці вже всі були мало того що в мережі, ще й активні, ще й відомі. І Христя, й Євген — а Свят так узагалі, виявляється, зробився нехилим цабе. Але найкращою з усіх була моя Надія. Вона за цей час устигла відкрити власне видавництво. Я прочитав п’ять її колонок на «УП». Особливо вразила стаття «Про сучасну нормальність». Такий переліт від естетики мовчання у Стуса.
Та ключове слово «втома» не бралося жодним ключем. Якась така нудота, така самота, яка взагалі ні на кого не зважає. Ти їй розгублено підсовуєш чиїсь портрети, а вона зневажливо цідить: «Їх у тебе нема». Світ не свій, коли Влада не тут.
І от я втомлено сопучи повз додому повз нове кафе на розі — і тут ввиділись мені рухи твоїх рук, що несуть якусь чашку від шинквасу. І раптом намалювалося, що там десь усередині маю бути я, і ці руки рухаються до мене. І ось це відчуття, яке одразу забарвило все повітря — бути поруч із цим, бути із цим, мати це в своєму радіусі, мати це у відчуттях — воно було таким УСІМ.
«Руки, рухи, радощі нам».
Всьо фігня, кромє пчьол твоїх очей. Шалених блакитних бджілок з іскорками у кутиках.
Можливо, у мені «можуть траплятись сліди горіхів», тобто образи, але про них я вже знаю краще, ніж про будь-які інші свої біоритми: образа на тебе йде за дві години. Сама собою. А вже будь-якої миті — від першого теплого слова — розпростуєшся знов-таки як равлик, коли його пхають до теплого струменя. І навіть будь-якої температури. Із ніжністю ловиш абсолютно будь-яку репліку та засовуєш її за пазуху, мов пташа.
Слова можуть означати дуже різноманітні речі. Наприклад, моє: «На вулицях акація, акція: безкоштовна роздача сонць» означає «я тебе люблю». Моє: «Жанри дружбанародної україпонської поезії: кохайку і котанка» означає «я люблю тебе, несила терпіти». Моє: «А пішли гуляти?» означає «люблю, зараз здохну весь».
Нда, вкрай різноманітні.
Фестиваль танцю Хілдур пропустила із поважної причини: у неї миш помер. Я оперативно запустив квитки у «розСИРку», й їх оперативно вхопила Віруся, яка з чоловіком нікуди вже рік не вибиралася, а до онуків якраз раз на рік бабуся завітала.
Ну й роби собі що хочеш. Повна воля. Але мене давай ото жбурляти від стінки до стінки. Я капець не хочу бути в цих стінах! серед цих речей! я не бажаю з’їсти нічогісінько з того, що маю в холодильнику! мені не до вподоби жоден заклад із тих, що я можу уявити! мені треба когось, але всі, кого я можу уявити, мене бісять!
Так, істерика не наш шлях. Зціплюю зуби, пишу Костетові: «А тебе де носить? Пиво саме себе не вип’є». Він: «У мене вже градус вищий. Я на презентації». — «Вовка ноги годують, комунікаційника печінка годує. А товариш погибає». — «Та мені самому тут усе вже в печінках. Як вирвусь, тобі свисну». За півтори години пишу: «І шо?». Відписує: «Безпросвітно тусуюсь».
Врешті-решт я ж не знаю, чого саме Влада мене не забажала. Може, вона довго оговтувалася від останніх стосунків, Леська колись обмовлялася, що її колишній був мало не аб’юзером. Може, вона вважала, що я охолону, як перестану мріяти про неї нездійсненно, але прокололася і тоді злякалася. Може, їй тоді просто не сподобався мій запах. Спитав у поручика Костета напряму, чим я пахну. Поручик добряче поржав і відказав: «Сиром ти пахнеш, чим іще?! Синеньким таким. Джерома перечитай. Та ну тебе, чувак, мені норм. Але я з тобою цілуватися не планую, і не підкочуйся». Потім — не знаю, чи то практично, чи то цинічно — порадив купити електрощітку, вона краще зуби відчищує. А мені що, я зараз усе готовий проковтнути. Купив.
Після ігнорування гречки, а тоді порції спортзальних звитяг прийшов голодний, як зграя вовків. Вирішив навчитися смажити м’ясо. Зуба зламав. Чи сміх, чи гріх, чи пророцтво справджене, а чи психосоматика.
Мені немає кого втрачати, крім залишку своїх зубів. У мене немає особистого життя. Але ж воно є, й воно зі мною живе. Мовчки. Тихенько підспівує почутому. Тихенько гризе. Тихенько ниє. Тихенько смикає. Тихенько забарвлює. Тихенько знебарвлює. Тихенько заважає жити. І тихенько радить: а може, з головою знову влізти у вигадування історій і розмотування почувань — і розсмоктування формулювань.