Холодні думки: «А що, якби я ото був із тобою — то всі твої бонуси були би мої? Твоя екзальтована мамаша, яка приходить у коменти до всіх твоїх френдів із блискучими рожевими православними листівками з днем Святого Їбонутія? Твої руммейти, котрі пишуть на стінках помадою? Твоя самоідентифікація щодо домашніх улюбленців яко мамочки (мені досі непросто примиритися з розповсюдженим уявленням про те, що люди здатні народжувати кішечок, собачок і мишок)?!»... Ну то ось усі ці холодні думки зустрічають у мені не те щоби прям Гольфстрім, але якусь маячну згоду, якій нема переводу.
Слухай. Владко. Ми маємо бути разом. Разом. Це ж зовсім не те що поодинці. Я не знаю, у скількох випадках ти «ставала нездатною виставити стінку», але я не бачу біля тебе людини. Що на м’янмійських фотографіях, що деінде. А людина не може без людини, Владко. А ми з тобою дві класнючих людини.
Ну і нехай чекати і просити — не те, коли тебе чекають і просять. «Ганчіркою», «по мармизі» — це все мої ж власні метафори. Образне мислення моє недоречне. Аби не охрініти, не паралізуватися й не оніміти, доводиться вилазити із захопливо порожнього космосу, повертати якісь незграбності, якісь дурноти, якісь вразливості з ними — вони-бо дають виправданість, вони базовий бензин, і не попреш проти того. Точніше, попреш (я ж ото попер), але буде тобі треш.
А ті запахи и звуки, що відрулили стайками наискосок (забавно, звідкись із глибин підсвідомості вже жорстокі романси полізли), можуть бути приваблені на сумлінно накопаний черв’ячок.
І от тепер — коли знадвору з темряви несуться якісь автохтонні хтонічні волання — я нарешті відчуваю спокій. Такий прохолодний, приємний, хвилюючий, як склянка лимонаду після залізання на гору під палючими прямими сонячними променями.
{Київ, Голосіївський парк}
Колись нові стани стукали мене у маківку, мов яблука. І я вирішував, що відтепер я знаю все про життя і житиму принципово інакше. Десь тільки після Ізок мене осяяло, що осяяння не працюють. У мене ж насправді саме так було: прокидаєшся на ранок — а у дзеркалі суцільний «контрул зет».
Але попри вчорашній вечірній напір віри сьогодні зранку вчорашнє переконання не пішло. Отак буває, що людина нічого не відчуває, а потім — хряц! — і все бере й як відчуває... («Хряц» телефон виправляє на «хрящ»).
Я зарулив на підйом — злетів зі спуску і на рівній поверхні дістав слухавку — впевнено повідомив у неї, що треба зустрітися — за мною пострибала собача зграя й я пришвидшившись підлетів до наступного озерця — де слухавка сказала мені невизначене (Владчині улюблені «ну будемо подивитися», «мабуть, варто спробувати», «якось треба буде», «дамося чутися», «в обозрімом будущєм»...) — але я не панікую. Зрештою, я чекав поки ще втридцятеро менше, ніж той маркесівський чувак, якого трапила холєра кохання.
Поки тут катав, загубив рукавичку. Рукавички у мене зручні і недешеві, колись подаровані на ювілей Алькою, стало жалько. Повертався, вдивляючись у доріжку, й загадував: якщо зараз знайду, то Владка точно зламає свою безсенсовну стінку. І візьме простягнуту кінцівку.
Рукавичка знайшлася!
Ніяких ознак життя поки в жодних месенджерах.
Але місце зі мною поруч для тебе.
Пам’ятаєш, ти прийшла на той вечір на годину пізніше, маленький зальчик був переповнений, усі стояли, а я все тримав сидіння біля себе. І всім доводилося... на нім не бути.
Але місце з тобою поруч так само може бути для мене. Чому я одразу здався? Чому почав поперемінно лити шмарклі й крутити носом? Чому Сир не здійснив нормальних спроб добитися дівчини? Попри всі свої перевернуті звички, я чоловік, я перевіряв. А Хілдур дівчина. Я перевіряв. Хоча за це віддав... Ну зупинімо цю думку.
Отже, дівчина, навіть білявка. А миша у неї вже немає.
Сонце напівпрозоре, напівмолочне, напів... Розсипається дрібнесенькими крихтами, суцільним сухим прозорим морем.
{Київ, Житомирська}
Після білоцерківського фестивалю, виснажені, але збуджені, вивантажилися у Лесі. Ми з Джонні збігали в маркет (некст левел мавпочки: ходити за бананами та шампанським). Леська зачепилася з Вірусею на тему, наскільки попсовими ми можемо бути задля формування громадянського суспільства. Віруся розжеврілася, кричала, що взагалі-то треба знімати серіал, у який непомітно вшивати ідеї про суспільні чесноти. Я спробував пожартувати, що з нашими бюджетами нам доведеться зніматися самим, а з мене герой-любовник як із Костета президент. На що Джон серйозно зауважив, що коли він там на фесті знімав шматочки відео для ролика, то я в кадрі тримався доволі природно. Я попишався.