— Що у вас тут за битва? — ближче до ночі зазирнула Лесина мати, що мешкає там само в сусідній квартирі.
— Мам, не чіпай, це у нас свято! — відмахнулася моя супервайзерка.
— Свято нерозуміння, — вагомо видав Джонні-монтаж.
Віруся втекла додому, щойно їй звідти просигналили, решта продовжили дискусію й проґавили останнє метро, але Леська туристка, у неї в комірці накопалося нам два спальники.
Думав про смерть. Власне, це постійне тло моїх думок. Колись я був сильно здивований, як дізнався з обережних розпитувань, що не всі насправді такі, як я — мають це за фігуру умовчання, але за найактуальнішу тему щодня. Що люди цей чинник просто не тримають в голові, виносять за дужки. А я справді кожного дня в цю тему втупляюсь, прокручую варіанти... Сьогодні подумав, що смерть власне є зміна — а у житті ж те, що зветься людиною, що зветься одним ім’ям, наприклад, Сиром Нормальним, зазнало навіть протягом пари останніх років таких змін... Що те, що ним було років десять тому, вже пізнало смерть стопудів.
Але останнім часом, думаючи про смерть, я завжди думаю про Владку. Це випливає одне з одного. Коли я нагадую собі, що все закінчиться і нічого цього вже не буде, мене накриває, мов невстежена хвиля, розуміння: треба просто зараз зв’язатися і побачитися. Бо якщо кожної миті все це може бути розірване, то в цю мить має бути тільки головне. Тобто ти.
Одного разу я набрався нахабності і спитав її: «Владко, а ти от що думаєш — що відбувається, коли людина помирає?» Ми якраз вилізли на Замкову, там не було жодних вивісок, та й підспівувати не було чому. Владка покусала губу і без фірмової мармизи а-ля «зуби вперед» серйозно почала: «Ну, Сирику, питання це, звісно...» І тут у неї заспівав телефон. Вона покричала в нього: «Та ти що? Що, правда, сьогодні! Ну я даю! Зовсім вилетіло, чесно... Та я тут недалеко!» — а тоді в мене: «Сирику, вибач, мені зараз дуже треба... Я потім поясню!»
Ну та, це була відповідь ділом. Смерть зазвичай відбирає людей схожим за раптовістю чином. І пояснення ми від того маємо такі само кристально зрозумілі.
Свято нерозуміння.
Я сам не знаю, нащо я всоте повторюю їй, що вона класна, попри всі її віджартовування. Нащо вдвохсоте про щось домовляюсь, очікуючи на таку мить, як тоді на каяку. Що буде, якщо рукавичка збрехала, і я дочекаюся її повідомлення, що вона з кимось уже успішно зустрічається. Та я принаймні запалюю свічечку, і довкіллю то ще один додатковий люмен (чи в чім там вимірюють світло), а мені в руках тепла воскова штука. Подекуди вона мені пече.
{Київ, дорогою з Золотих на Жилянську}
Сьогодні повітря таке надихаюче. Ніби надихав хтось небесний. Свіжість, ніжність. Перед кожною зустріччю з нею, навіть якщо перетинаємось у метро книжку від Поліни передати, мені дихається смачніше. А завтра її точно ніхто не висмикне: я заманив її подалі. На море. Київське. Уяви, кажу: сім гривень — і ти на морі. Вона загорілася. Тепер спрацює моя рукавичка.
{Київ, Жилянська}
Фумігатор спорожнів, прилетів ненажерливий передсвітанковий комар, і по пробудженні почалися довгі усвідомлені сни, де я навіть викрикував: «Я сплю!» — щоби послухати ззовні, чи не подам я там голос у кімнаті, де зараз перебуваю.
Усвідомлені сни, як і решта інші, цікавіші та значущіші зсередини.
{Київ, Героїв Дніпра}
Набравши Владиславу із зупинки, я дізнався, що вона таки не в Києві, але з іншої причини: вона в Житомирі у родичів. «Ой, чувак, а ми ж ніби домовлялися, що якщо я раптом вирішу їхати, то я тоді дамся чути... Що, справді домовлялися о першій на Героїв Дніпра? Ну може бути, звісно... Я не гарантую... Я ж у нас відома птичка тупик. Але щось, бачиш, всесвіт мав проти цього плану! Спробую на наступному тижні. Хоча не обіцяю...»
«Дякую за ваш дзвінок», — сказав я гудкам.
А тепер, діти, відкрийте ваші зошити, перевіримо домашнє завдання. Що, любі діти, треба робити, коли сталася з вами така ситуація?
Записуйте: треба якомога надійніше ізолювати хворого. Бо та теза, що від невимовності/невираженості/нерозділеності/невиплеснутості щось там у людській психіці може зіпсуватися — то все суцільна маячня, дорогі товариші діти. Від вимовленості і далі за списком, все лише з усунутим «не», менш зіпсутим не стаєш, та ще й псуєш ближніх, — що нафіг тобі не здалося.