Ні, розмовляти можна, чого. Але з тим, хто цього хоче, з тим, хто тобі те пропонує, у слушний час. А не тиц-пиздиц.
Трапляються такі цікаві простори відчаю, що їх навіть описати заради терапії телефончикові чи просто споглядати — нереально. Але я ще спробую споглянути.
Хоча не обіцяю.
Ні, я — обіцяю.
{У потязі Київ-Херсон}
Спочатку я викинув велосипедні рукавички у вікно з дев’ятого поверху. Тоді схаменувся і спустився. Але підійматися назад не став. Потупив у загострені після короткої зливи кольори, а тоді попензлював тими розливанними фарбами на вокзал і купив квиток на найближчий потяг. Уже з нього пишу Лесі, що мені потрібне було перезавантаження, і все одно у нас ближчими часами одна поточка — а назустріч мені ллється сонце вечора. Косе, довге, безкінечне, довершена біла діагональ, удосконалена жовта стріла.
Раєм для мене було все те саме, що завжди є навколо, але — з освітленням, забарвленням, об’ємом, фактурою, перспективою, атмосферою — і в сумі сенсом. Без досліджень і питань. Просто осмислений простір. Раєм для мене було те, куди крізь тверді поверхні з нанесеною на них інформацією пускала або не пускала хімія мозку, двері сприйняття. Частіше не пускала, тому життєвий шлях був дорогою звитяг з подспудной тоской. І сподіванням щось колись відчуте таким чином — уловити крізь повіки. Чи то просвітлившися, чи то засинаючи, чи то помираючи, чи то вже за шлагбаумом кінцевої станції.
Раєм мрії.
Тому мене хоч і смішили, але тривожили всі ці безтямні заяви заштатних кінотеатриків про їхні нев’єбенні 9D, 12D і 100500D. Якось я відчував, що десь там, у паралельних вимірах існують подібні нашим тутешнім (суто формально) меблі та провулки, але у цих самих дофіга-D. І варто лише знайти десь згублені окуляри. І все лишиться на таких само каркасах, але наповнене не крихкою маячнею, а чим треба. І стане без питань.
І от це сподівання, як і думки про смерть, весь час тяглося вздовж мого шляху додатковою ниткою — постійною, але часто непомітною й такою, що нікуди не допровадить. Все, як той поручик — тільки обіцяє.
Невеличким філіалом раю (таким собі райсобєсом, який обєспечує тобі певний мінімум життєво необхідного) була для мене та порція хімії, та пробірочка, та відмичка дверей сприйняття, що її давав сильний направлений контакт із іншою людиною. Тому мої контакти бували не надто людяними: тут ішлося не тільки й не стільки про те, які дані ти наносиш на поверхні, а яким газом можна дихати навколо тебе, якщо перебувати у твоїй планетній атмосфері. Я міг жити на паливі того ключа в долоні. На паливі того білого аркушика в конверті.
Та-та, красота в глазах смотрящєго, сенс у мозку взискующєго.
До чого я все оце. До того, що спочатку поспоглядавши декоративні квадратики на вагонній фіранці, а потім лігши на полицю й крізь повіки завваживши легке, ледь помітне перетворення купешних дверцят на мою вимріяну геометрію — я знову зловив холодну дорослу думку: а скільки зрештою можна шукати невідшукуване, обіймати необнятне. Чи можна в сорок тинятися пустирями. А мені сорок скоро вже, шість років прогуркотять оперативно.
Пошук щастя робить із тебе невротика, пошук сенсу робить із тебе Віслючка Іа, пошук атмосфери робить із тебе наркомана.
До того ж на прикладі захопливих ХТЗшних заходів сонця та нецікавого двовимірного Личакова ти спостерігав, що часто-густо ці небесні атмосфери зростають та квітнуть у місцях земного побутового неблагополуччя. І бездны мрачной на краю.
І в ту чорну історичну зиму чорних лебедів, пам’ятаєш, якось не спав уночі, і думки плуталися, кружляючи довкола благополучного, рівного, європейського — і вар’ятського, совєтського, перехнябленого — зі спалахами нетутешніх блискавок. І доходив: я би погодився, щоб вулканічних глибин ставало не так багацько, але щоби поверхні таки трималися купи.
А потім давай жалітися (не голосно, не публічно, але все ж таки бодай телефонові), що поверхнями ти наразі нібито непогано забезпечений, а от наповненості сенсами та польотами над поверхнями — нібито бракує.
Ти вже визначайся, чи тобі шашечки й їхати, чи тобі зламану милицю та летіти.
{Херсон, вулиця Суворова}
Ну а що мені.
«Мені ще парку, ще тоненької травички, ще крони над головою, ще мурахів по штанях, ще освітленої сторінки на коліні». Про таке благаю я коли зима. «Я хочу від тебе весни» благаю я коли зима. Зараз літо, і мурашів — хоч їж. Хмари призахідні фігурні, на бігу фільтруєш телефоном знічев’я. І місто пусте.