Ми сиділи і тринділи, ніби всесвіт зупинився разом зі всім умістом. Тоді вона схаменулася, що останнє метро вже рушило. Тоді вмостилася на бінбезі й солоденько заплямкала. За кілька хвилин — я заціпенів і споглядав — засопла. Я підповз і огорнувсь буквою зю навколо того кріселка, накрившись із нею одним пледиком. За скількись хвилин поклав руку на її плече. Вона посунулась від неї, не прокидаючись. Руками охоплювала груди й плечі навхрест, ніби обіймала саму себе.
Засовалась рано. Насупилась сонно:
— Ну ти шо ото... Заповз... Незручно... У тебе ж нога...
— Ага.
— І шо тепер каже тобі твоя нога?
— Та ніфіга.
Про що ми протринділи тоді до ночі, то все я не зацитую. Бо знову плив. Але один момент майже до слова запам’ятав. Владка висунула теорію про те, що ми всі часточки Бога в тому сенсі, що якби він був собі цілий та й одинокий, він би не мав змоги до самопізнання. А так от ми спілкуємося — і таким чином...
— Тобто Бог розділився на частинки, щоб однією частинкою самого себе спілкуватися з іншою частинкою самого себе?..
— ...І таким чином пізнати самого себе.
Я: Як доїхала, часточко Бога?
Владка: та нічого, часточко Бога.
Розділ 4. Внутрішня магнолія
{Київ, Жилянська}
Це насправді було не вперше, коли вона так мене рятувала. Як кошеня, яких «мамочка» підбирала, лікувала — а тоді прилаштовувала по знайомих.
Якось напередодні інспекції Марківни я вийшов на балкон викурити свою одну на півроку сигарету. Так уже воно навколо особливо рожево мрійливо вечоріло. Щоби в кімнату не натягло диму, прикрив двері... І рухома частинка шпінгалета по той бік акуратно опустилася у паз. Мене зачинило. Телефон я бачив крізь вікно на підвіконні. Та й що би я кому в нього мовив? Ключ стирчав у дверях — звісно, зсередини. Відчинити мене не могло ніщо. Перспектива стрибнути з дев’ятого поверху мене не приваблювала. Я зітхнув тричі, взяв стареньку табуретку — і розгатив скло. До візиту власниці квартири, яка мала впевнитися, що в її квартирі ідеальний порядочок, лишалося півдоби. Додаткова проблема полягала у жайворонковій вдачі Зої Марківни, яка не лишала мені шансу встигнути збігати в найближчу майстерню. Діставшись телефона, гумористично-розгублено описав ситуацію Владці. Вона розпитала подробиці. Я зібрав скалки й загорнувся в ковдру.
Рано-вранці під моїми дверима стояв видобутий Хілдур звідкись із надр кревної родинності роботяга. Тверезий. Зі склом потрібного розміру. Рожево мрійливо крайнеба палало. Марківна нічого не розкусила, навіть похвалила, що я так гарно провітрюю навіть у холодну пору.
Я несправедливо не нагадував собі, що я маю людину, яка майже завжди готова прибігти на поміч, якщо у мене щось трапиться. Просто я не хотів себе відчувати тим кошеням. Щуреням...
Нога швидко загоюється. Владка випарувалася з мого обрію ще оперативніше.
Леся притягла в нашу спільну бібліотеку наукпопу. Щоби ще й культурним дозвіллям ударити по вигораннях. Відкрив навмання Асю Казанцеву (потім виявив, що авторка російська... але переклали, що ж, і на тім поки дякувати). І остовпів. Побачивши в кількох рядках кристальне визначення для моєї несмертельної любові.Знов-таки не полінуюся виписати.
«Епізодичне паління, якщо перекласти його на мову біології поведінки, буде називатися intermittent reinforcement — переривчасте, або варіативне, підкріплення. Сенс в тому, що люди і тварини відчувають більше задоволення не від гарантованої винагороди, а від тієї, яка дістається або не дістається їм випадковим чином. Голуби захоплено натискають на важіль, який іноді дає їжу, а іноді ні, нехтуючи сусіднім, від якого їжа надходить завжди. Люди формують стійку прихильність до азартних ігор, автостопу, риболовлі або ось сигарет раз в місяць: якщо мозок отримує бажане хоча б іноді, він готовий чекати і сподіватися нескінченно».
Який геніальний метод. Треба просто мурижити людині голову: знаю — не знаю, хочу — не хочу, прийду — не прийду, ну подивимось, мабуть, варто спробувати, якось треба, дамося чутися — і один раз врятувати, а один раз начхати — і голуб натискає на важіль, як божевільний. При цьому дослідник те робить ані разу не спеціально. Те для нього просто природно.
А палити я, звісно, не палю. Хоч можу висмалити дві цигарки за день. Раз потім я можу не палити півроку.
Цей тиждень — чудовий приклад часу, коли ніколи дихнути: я вже кілька разів наглухо забуваю про заварений собі чай, і він береться товстенькою плівочкою. А Леська вполювала дуже корисну стажерку, котра здатна не лише налаштувати розсилку, а й підкрастися ззаду та пожмакати плечі. У такі моменти в мозку двохсотватною лампочкою вмикається нагадайка, наскільки тіло голодне й спрагле. Зголосився з тою стажеркою на «Нову пошту» відволікти дві коробки мерчу — й виявив, що дівчина, яка помагає нам розбудовувати громадянське суспільство у воєнних умовах, слухає Чичеріну. Що там прорікла ця видатна мисткиня про Донбас? «Це протистояння народа-богоносця й антихристів-піндосів»? Вєтром в голову надуло, кажу, ти в курсі? Вона: «а що, це ж просто пісні, треба розділяти».