Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, балакали-балакали — сіли та й заплакали. А я так радів, коли ця кирпатенька в робочий чатик бідкалася про запізнення, що кицька стрибнула в унітаз, довелося мити й сушити.
Занадто тонкий, казав Костет. Занадто жорсткий, казала Алька. Навіть масажем не розімнеш, такий жорсткий.
Але як мені набридло ловити людей і ловити події — з людьми мені не вистачало людини, яка не викликає відчуття нерозуміння.
Тепер мені може й набриднути ловити й вітер і віти — з ними мені бракує людини, яка теж зацінить.
І це знову ж таки неправильно.
Це обманний якийсь механізм у мозку: він бреше тобі, що всі радощі, цікавощі і красоти світу мають сенс, лише коли мають спрямованість. І нема чим замістити. Так не має бути.
Життя є саме по собі. Саме по тобі. Без третього. Не те щоб зайвого, але ж не обов’язкового.
Я думав про самогубство і на шляху вперся в таку думку. Неекзальтована людина нібито не може його фізично здійснити, бо киває на інших: як же, мовляв, із ними так недобре вчинити, я так не можу, я так не маю. Тому вона врешті вчиняє самогубство де-факто без такого вчинку де-юре. Живе дохла. І те, як нині живу я — воно й є. Для заспокоєння оточуючих лишається тіло, яке щось періодично каже. Ба навіть учиняє. А всередині там нічого не мигтить і не дзвенить. Хіба рефлекторно здригається у відповідь на електричний розряд, як лапа жабеняти.
Мені видається, у мене сіппуку вже відбулося. А прискіпатися нема до чого: щось кудись якось ходить і щось якось негучно каже.
Щось ходить офісом і каже Вірусі, що у неї сьогодні дуже чудові свіжі брови. Іноді користуюся цією своєю суперсилою й дивую дівчат до нестями: я помічаю, коли в них щось змінюється. Віруся каже, її чоловік справді не помітив, коли вона перефарбувалася з блондинки на рожеву. А я можу помітити новеньку каблучку на тоненькому пальчику. Можу помітити хусточку, що пасує до пальтечка. Костет казав, що цей скіл в тіндері треба писати в описі капслоком. Що дівчата вишикуються і записуватимуть номерки в черзі на долоньках.
Ну таке. Хілдур нічого нікуди не записує. Вона, як заведено, жбурляється цим ексклюзивним тортиком мені в табло: «Ой, та то все мені на голову результат декрету моєї перукарки — довелося експериментувати з іншою», «Ага, модняча сукенка, стиль життя від секонд-хенд!»
Віруся щиро радіє, мов лампочка зелена під новими бровами засвітлюється. Але до мене те світло не долинає.
Може, воно все краще, ніж виглядати тією зібганою вогкою ганчірочкою, якою ти є всередині. Та мені якось навіть соромно щодня вітатися з Вірусею, з її вирощеним на підвіконні розмарином, з Лесею, з натяганою нею бібліотекою, з Джоном, з його дротами, з кактусом Фукуямою, зі стажеркою, якій в голову надуло, та косяком волонтерів, яких я не можу запам’ятати — і здригаюсь, коли на вулиці зі мною радісно вітається хтось смутно знайомий по яскравому натовпу з бейджиками і термочашками...
Ніби я не маю права малювати ці дофамінові молекули з ніжками, якщо в мені лише зблимують кволі вогники у відповідь на їхні ватри, а навколо цих дискретних точок пусто. Ну хіба лише заповнено чимось... Як у Білокур чорний нескінченний простір де-не-де замальований докладними квітами, а де не замальований — там собі чесний чорний простір. Правдашній портрет того, що є.
За два тижні у мене виставка. Звучить нереально солідно. Джон таки не бреше. Підігнав знайомство із арт-директоркою нового арт-кафе. Арт-Ірою. На всі мої питання про формат вона радісно виголошувала, що у них повна воля для креативних особистостей. Сходив посидіти подивитися на стіни. Хороше місце. Феншуйне. Ванна стоїть у куточку антикварна на ніжках. Всередині подушки. Можна туди забратися і почитати. На світильниках написи на кшталт «Переходь на світлу сторону». Стінка, на яку вивішують виставкові твори, оббита жерстю, і на ній весела табличка «Це просто жесть». Рідненькі просто накреативили.