Ну та все прекрасне, коли тимчасове. У цьому прикол туризму й еміграції. У Полінці ж була тверда — як її крутий костур, накраудфанджений нашою спільною компанією — постійність і послідовність. Якщо вона у п’ятнадцять вважала, що їсти — це якось ницо, помити посуд то вобще міщанство, й лише Валерія Нарбікова варта того, щоби витрачати на неї час — то до тридцяти вона не пом’якшала, ідеалів не змінила. Хіба що додала до вартісних речей серіал «Breaking Bad». І я тут такий весь у білому, зі своїм оспіваним АвеМарією небиттям в одну точку й обиранням різних шляхів.
— Про що ти мріяла у дитинстві? — прискіпувався я. Я взагалі люблю прискіпуватися, мабуть.
— Я не мріяла, я втикала... — сміялася Поліна. — І, мабуть, мріяла втикати, щоб мені не заважали!
— То твої дитячі мрії справдилися! — підхоплював я м’яч ржачу, щоб він не засильно загатив мені у лоба.
Не можна ж щось хотіти від людини з ДЦП. Навіть щоб вона спробувала теж трошки заробити, не відходячи від компа, від якого все одно не відходить. Хоча якщо їй щось цікаво, готова з патиком в обнімку пішки дійти з Лівобережки на Академку. Що вона колись у пору наших перших зустрічей із блиском і проробила, коли не мала посеред ночі на таксівку, але мала натхнення по прочитаній перед тим книжці про жінок-художниць. При тому, що шаритися в малолюдних місцях їй завжди було небезпечно. Ні хода, ні патик ніяк не відлякували від неї причіпливих хлопів із їхніми нелюдськи оригінальними «дєвушка-а-что-ви-такая-грустная». Чи то в її палкій чорноокості-чорнодредості щось їх запалює, в різких рисах (в школі їй якось запропонували зіграти Есмеральду, не зразу й схаменулись, що затанцювати не могла). Чи то в погляді, яким вона дивиться на кожного вражено, ніби на голубоногу олушу яку-небудь. «Покаталася в метро, всю лінію їхала й витріщалася. Які люди красиві!» — писала колись записки і лишала замальовки. Може, тим і брала. Цим чистим подивом. Його б енергії хоч на пару годинок практичної діяльності на день...
Звісно, я не сексист і не вважаю, що «домашні справи то жіноча справа». Але якщо ми справді жили на дванадцять годин на добу мого Sweet Home 3D, не до ночі будь згаданий? Ну правда ж, важко решту доби смажити картоплю і мити посуд.
Нию, так, нию. Та нема об кого понити. У мого приятеля свої проблеми: його кинули одночасно і роботодавці (у начальнику, якого Костет звав то «фюрер», то «ленін», я від початку нічого не вбачав надихаючого), і орендаторка квартири (а чи зміг би я вигнати вагітну одиначку, що не платить уже півроку і засирає простір вусмерть — слушне питання). У коханої сестри свої проблеми: адаптація на новому місці. «Мені здається, що вони розлючені й зараз мене зжеруть, а вони просто дружні, у них такий тон і гучність спілкування», — звітує Алька про розмовну манеру місцевих. Вона й сама гучніша за мене («Нас явно всиновили, чи переплутали, чи те й інше одночасно»), але в Ізраїлі почувається недоречно прохолодною скандинавкою. Мене б, мабуть, узагалі там помістили до зоопарку з арктичними звірятами.
Улюблені колеги мають своє: у Вірусиних малих вічні перехідні віки («Мам, я зме-е-ерзла і хочу моро-о-озивка!»), Леся не може розважити матір, яка нудиться у Запоріжжі й знічев’я миє їй мізки щоденно годинами («А надела бы каблуки, подкрасилась бы — и глядишь, не надо было бы в твоем социальном проекте горбатиться!»).
Телефон не має суттєвіших за мої проблем, телефон мене слухає.
Мені було ніяково просити Поліну щось робити ще й тому, що мила моя до всіх ставилася суворо, а до мене — хоч до рани прикладай. Жодні мої вибрики не могли похитнути її ніжного «ну ти ж моє киценя-ятко». Вона пояснювала свою непробивну прихильність хімією. Причому не тією абстрактною, котрою назовні відмажеться будь-хто, після першого побачення для себе зауваживши, що потенційний партнер не вимив голову чи не змога розплатитися за салат із морепродуктів. Начитана моя дівчина цитувала цілі наукові книжки про те, які саме речовини утворюються в її мозку, коли я роззуваюся в передпокої. Одна з тих праць була просто з формулами.
При цьому хай би яким киценятком я був і хоч яку потужність хропіння вона могла янголічно мені пробачити, зробити щось для мене вона була не здатна. Не зі зла. Просто не могла. Органічно. Хімічно. Така вже вона була. І буде. Її кредо «будь собою». З третього класу.