Попри те, що ніякі сенси (глибокі, внутрішні тощо) мистецтва всередині мене давно не прокльовувалися, від самих тих стін відчувся якийсь певний поштовх. Якщо перекласти на слова (а всередині воно не словами формулюється): може, мистецтво в мені та я в ньому і не врятуємо людство, та й не поможемо вилізти з дупи окремо взятим бодай кілька сотням представників людства... Але коли щось гарне висить у прикольних стінах, то це вже якось може налаштувати внутрішній камертон. Ну хоч одненькому представникові людства, га?.. Але в глибині душі сподіваєшся, що парі сотень. Ходять же туди відвідувачі. В інстаграмі арт-кафе показують їхні стильні прикиди та розумні очі.
Поринув колупатися у завалах своїх вар’ятських кольорових закрутів. Оці буйства яр-мідянки і кобальтової зелені — «Трава, яка прийшла за нами» (цитата з «кумедного поета», ага). Оця чорна хвиля, з якої вимальовуються совині крила — без назви, але зі свіжого погляду спало на думку: «Довисни до весни». Оця акварельна хмарка, з якої висунулися котові вушка, особливо сподобалася Владці, і вона її сама тоді назвала: «Вищий милотаж». Щось треба доробити, щось переробити. І в паспарту би то все позасовувати. Але в «ДоФаМіні» настали часи худорлявих корів, транш страшно затримують, Леся пропонує «кому дуже треба» заплатити зі своїх власних заощаджень, я відмовляюсь. Вірі малих годувати, а мені, бач, заманулися примхи митця — паспартизація мистецтва.
Джонні рветься помогти. Вочевидь щось відчуває. Компенсує неможливість зробити мені монтаж із перенесенням у точку, де я вже цілком холодний до Влади.
— Я бачив в ютубі ролик, там чувак паспарту робив з аркуша паперу за дві хвилини, — каже. — Якщо хочеш, я можу тобі допомогти. Попрацюю паспартуткою.
Я завалив чернетками диван, Джон завалив папером кухню.
Мляво думаю, що надсилати Владі запрошення, мабуть, не обов’язково. Вона все одно не прийде. Це раз. Вона жодного разу ані словом не відгукнулася, коли я їй кидав свої відскановані малюнки. (Тільки найкращі, звісно, як той «Милотаж», один зі ста.) Це два. Та мені вже треба прикрити цю історію зовсім. Це три. І не для того, щоби я став такий самодостатній і цікавий, що тут вона вся би зацікавилася і прибігла, привернена моїми автономними чеснотами. А щоб реально вже забути.
Я блискуче прочитав собі лекцію на тему «І не чекай». Тепер я виконаю лабу, здам залік — і на канікули.
Осягнув банальну, але глобальну річ. Що далі чогось не робиш — то важче то зробити. Один день не походити до ненажерливої тренажерки — нічого, можна. Місяць не походити — потім здається непідсильним. Я після тієї ноги досі не доповз. Наважитись щось вимовити, коли набрав повітря — можливо. Коли вагався й котив туди-сюди на язику дві години поспіль — просто непідйомно. Сісти за роботу, коли відкладав її раз — нічого. Дійти до неї, коли відтерміновував уже сто разів — просто як із болота тягти бегемота. Який до того ж сильно реве. І так геть із усім, здається...
Рано чи пізно я маю звикнути до твоєї повної відсутності. І тоді важливо не зірватися ще раз, щоб не починати все спочатку.
Далі, я гадаю, має піти зворотний процес. Бо циклічність, діалектика, біорізноманітність і все таке. Чергування кольорів і способів життя. Ешерівські (телефон виправив: «есерівські»...) метаморфози риб до птахів.
{Київ, Жилянська}
Іноді, коли я впираюся в певні речі, крізь які ніяк не пролізеш, і тупо вдивляюся їм у вічі, немов баранець у всоте побачену клямку, я відчуваю, що ще трохи — й мені відкриється якась фундаментальна штука про влаштованість світу. Якась реально остаточна. Незважаючи на те, що нічого остаточного, видається, спостерігати не можна, і всесвіт безмежний. Але якась поверхня, з якої справді можна побачити речі без прикриття.
Чи це самовтіха за факапи? Чи це дійсно так улаштоване: коли окремішності не працюють — вилазить каркас чогось загального? Бо коли якась подробиця тобі класно вдалася, ти захоплений нею, ти в неї занурюєшся й починаєш облаштовувати. А коли опиняєшся голим під метеоритним дощем, то вбачаєш: о, тут ще й космос детектед, і він отакий просторий.
Коли заходиш у темний передпокій і можеш не вмикати світло, бо тобі добре відомий кожен сантиметр поверхні, і ніхто за час твоєї відсутності не міг нічого змінити в розташуванні предметів... Звідти на тебе дивиться результуюча безодня — у якій трошки зникає твоя бентежна мятєжна особистість.
Безнадія десь, зриваючи дах, відкриває тобі з горища якийсь такий широкий вітер, якусь таку екзистенційну волю.