Зараз осінь — доволі влучний сезон, щоби відпустити все, що так судомно хапав, як осінній листочок. Усі ці почуття між двома двоногими... Я самотнім оком дивлюсь на несамотніх людей і бачу, яка все то нервотрьопка й мозкойобка. «Не искажай мое представление о твоей ангельской природе», не бери мене на сімейні закупи до «Ашану».
Та навіть коли все доволі мило, мені муляє. Я бачив на одному зі свят Вірусиного чоловіка зблизька. Такий милий, трохи вснулий хлоп з кучерявою короною, акуратненько начесаною всередину залисини. Називає її «масічко». Зі мною бесіду почав: «І от Діма... Знаєш Діму? Ні? Так ось він, знаєш, поклав ламінат... Ось так ось, отакими конфігураціями. Смішно ж, правда?» Я намагався відчути, що мені смішно. І страшно цікаво. Остєпєнюсь — і матиму змогу відчути.
Знадвору тягне холодом і дощем і вобще. Я заварив дві ложки на чашку і сів писати Хілдур прощального листа. Про все прекрасне, хай йому грець. Про все нездійсненне, хай йому кінець.
{Київ, Золоті}
Ніби вагон розвантажив. Змок. Написав листа. Надсилати не став.
Може, він має повисіти як запобіжник. Як попереджальник. Як стоп-кран, який висить, але смикати його не тре. Як скло, яке можна видавити, але ніхто у здоровому розумі його не видавлює.
Але, власне, чому? Ніби щось припиниться. А припиниться лише напруженість: «Де ти, як ти, чому ти?..» Що, зрештою, не має різниці. Я ж не чув навіть що вона робила у тій М’янмі. Я ж не знаю навіть, може, вона зараз на якому ще Мадагаскарі.
Я з усього маю напнуту струну. Вона дзвенить. А можна було б зробити напнуте вітрило. І рухатися.
Перед моїми очима зараз сірий серпанок. Перед вухами — також. Часточка Бога на ім’я Хілдур аж ніяким чином до цього не докладалася. Ми самі забарвлюємо цей світ, мов розмальовку, тими кольорами, що маємо всередині. Мені його тепер забарвлює сіра речовина.
Сьогодні Леся сумно сказала, що зрозуміє, якщо у нас знайдуться якісь важливіші справи, бо наш наступний проект не підтверджують. Ми ентузіастично прокричали, що готові потерпіти. І з подвійним запалом знову взялися за підготовку до наступного фесту, котрий має бути в Барі, але не зрозуміло, чи матиме якусь фінансову базу. Назву міста віджартували як тільки могли. Я на власний подив щиро перековбасив старий стенд із таким завзяттям, що Джон зняв моє творче палання на відео, а я й не помітив.
Проте заняття не є лікувальними засобами. Я помив руки і відчув себе голим. Так голим і вийшов до дерев, що роздягались нервово під вітром.
А колись мені здавалося, що я можу все. Ну не в сенсі вивчити сто мов, подолати рак, не всидіти в робітні і вижити в концтаборі, а в сенсі витримувати психологічно всякі важкості. Із розумінням сенсу. Залишаючись собою.
Дивився на фотку з Ізок, зроблену за мить перед тим, як сів телефон (і я сів теж). Як мені тоді було? Я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише фактаж. Згадував АвеМаріїні уважливі запевнення в моїй варіативності. Теж лише слова, значки, рисочки.
Виринання спогаду: «Це ж я, а я — можу, я — могутній» щось не працює.
Шляхта не працює.
Досвід мій — теж очевидячки шляхта.
Ти заспокоюєшся, але це не дає тобі заспокоєння.
Придивився до Джонових паспарту — і тільки макітру лишилося чухати. Він очевидно чудовий друг, бо стільки часу поза своїм телебаченням приділяє нашому драйвовому фестові, а тут решту часу присвятив мені. Але мої картинки в усе те його паперове начиння або не влазять, або стирчать, або там зяють дірки між картинкою й аркушем. Ну і в цілому вигляд то все має десь як виставка найкращих робіт з уроку малювання у другому класі. Але відкриття вже проанонсоване, арт-Іра вже вимагає назву і бажано ще й текст для соцмереж. Назва якось народилася: «Графопис і живафіка», бо з моїх картинок вочевидь постає такий дещо бентежний і переплутаний світ. А написати резюме попросив Костета. Той на диво довго з ним мучиться. Каже: «треба ще покрутити в голові».
Побачивши ті спартанські паспарту, щиро подякував Джонові й пояснив, що митці — специфічні люди, у них своє бачення, у мене дещо інша концепція промалювалася... Ну і не спав другу ніч поспіль. Брав великі чорні цупкі аркуші з тих, що залишилися непаспартизованими, і клеїв картинки ПВАшкою просто на них. Тоді клеїв зі споду мотузочки-петельки і привалював усе це книжками.
На ранок був пустий, як власний гаманець.
Прикріпив файл «лист» і натиснув «надіслати».
{Київ, біля метро Олімпійська}